» » Як сонячний художник Сергій Васильківський завоював серця парижан?

Як сонячний художник Сергій Васильківський завоював серця парижан?

У 1887 році в мистецькому житті Парижа стався безпрецедентний випадок - знаменитий Салон дозволив молодому живописцю з далекої Росії, Сергію Івановичу Васильківському, виставляти свої роботи в будь-якій кількості, минаючи журі. Для багатьох художників того часу було заповітною мрією побачити хоча б пару своїх робіт в Салоні, виставлятися ж, минаючи журі - рідкісна привілей, яким удостоювалися небагато визнані метри живопису.

Чим же підкорив вимогливих парижан випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв, який, за великим рахунком, ще й освіти-то не закінчив, оскільки знаходився в Європі в пенсіонерської поїздці? Відповідь на це питання дали самі члени журі, що відбирали картини для експозиції в Салоні, назвавши роботи російського живописця «чудовими». Настільки успішний початок творчої кар'єри доля небагатьох. Сергій Васильківський і всім своїм подальшим творчістю підтвердив, що паризький успіх не був для нього щасливою випадковістю.

Майбутній живописець народився 7 (19) жовтня 1854 року в невеликому українському містечку Ізюм. Рід Васильківських мав козацькі корені, та й у самому містечку все буквально дихало історією козацтва. З дитинства Сергій полюбив вільну козацький степ з її буйним, залитим сонцем різнотрав'ям і рідкісними балками, порослими і непролазними кущами, на дні яких струмують струмочки з холодною, кришталево чистою водою.

Хлопчик рано захопився малюванням. Багато в чому цьому сприяв батько, що служив писарем і володів красивим каліграфічним почерком, ніж Іван Васильківський завжди пишався. У 1861 році родина перебралася до Харкова, де Сергій незабаром пішов вчитися в гімназію. Хлопчикові пощастило, малювання в гімназії викладав прекрасний художник і талановитий педагог Безперчий Дмитро Іванович, свого часу навчався разом з Тарасом Шевченком в Петербурзі у Карла Брюллова.

Безперчий відразу ж виділив Сергія Васильківського серед інших учнів, зрозумівши, що у хлопчика є безперечний талант. Мабуть, він і вселив свого учня, що справжнє художнє освіту можна отримати тільки в Петербурзі в Академії мистецтв. Надходження до академії здавалося Сергію нездійсненною мрією, сім'я жила небагато і не могла виділити гроші для поїздки сина до столиці, хоча і підтримувала прагнення хлопчика стати художником.

Після гімназії Сергій за наполяганням батька пішов вчитися в Ветеринарне училище, паралельно займаючись в приватній художній школі Марії Дмитрівни Раєвської-Іванової. Фінансові проблеми змусили перервати навчання в училищі і вступити на службу молодшим канцеляристом в Харківське казначейство, потім ненадовго виїхати до Києва в надії накопичити грошей для навчання. Служба дрібним чиновником особливого заробітку не давала, і Сергій повернувся до Харкова, де став підробляти живописом. Під керівництвом Безперчіго він разом з Петром Левченко (в майбутньому відомого художника) трудився над розписом іконостасу церкви у Кам'яній Ярузі.

У 1876 році Сергій ризикнув вирушити до Петербурга в надії здійснити мрію і вступити до Академії мистецтв. Відразу вступити не вдалося, але Васильківський не зневірився і став займатися вольнопріходящім учнем. Академічні педагоги відзначили безсумнівні успіхи молодого сором'язливого українця, і незабаром Сергія зарахували до академії і навіть дозволили жити на горищі академічного будівлі, де для незаможних учнів було виділено спеціальне приміщення.

Академічними вчителями Васильківського стали прекрасні художники-пейзажисти Михайло Петрович Клодт і Володимир Донатович Орловський. Особливо опікувався талановитого учня Орловський, який народився і здобув початкову художню освіту в Києві. Він наполегливо радив Сергію писати яскраву і самобутню українську природу, для чого більше подорожувати, вивчати народне мистецтво і побут.

Сергій не підводив своїх маститих вчителів, вже в 1879 році він отримав першу у своєму житті нагороду - малу срібну медаль за етюд з натури. За академічним правилами, завершивши черговий етап навчання, учні надавали свої роботи на розгляд академічному журі, яке за кращі роботи присуджувало медалі. Незабаром в «скарбничці» Васильківського додалося ще дві малі і дві великі срібні медалі. А за підсумкову випускну роботу, картину «Ранок», в 1884 році він отримав малу золоту медаль, яка дає право на участь в конкурсі на велику золоту медаль. Присудження великою золотою було заповітною мрією академістів, так як супроводжувалося наданням чотирирічної пенсіонерської поїздки за кордон для продовження освіти.

У 1885 році Сергій Васильківський представив на академічний конкурс програмну картину «На Дінці», за яку журі та присудило йому таку бажану медаль і право на поїздку за кордон за рахунок академії. Крім того, ця нагорода дала йому право на звання класного художника першого ступеня і отримання чину титулярного радника (9-й клас Табелі про ранги), що відповідав чину армійського штабс-капітана.

На наступний рік Сергій Васильківський відправився подорожувати. Він відвідав художні музеї та галереї Англії, Німеччини, Іспанії, Італії, побував у Північній Африці. Але основний час проводив у Парижі, вивчаючи творчість французьких пейзажистів. У той період саме Франція стала визнаним центром європейської художньої життя, де народжувалися нові напрями живопису. З великим інтересом Васильківський знайомився з картинами барбізонців, які були близькі йому в художньому сприйнятті природи. Він, безсумнівно, багато що в них почерпнув, так як саме до французького період його живопис став яскравішим, соковитіше, значно збагатилася палітра картин. Його полотна наповнив сонячне світло, на них заструілся повітря, з'явилося марево. Так писати в той час могли небагато, не дарма ж друзі стали називати Васильківського «сонячним художником».

У Парижі С.І. Васильківський познайомився з російським художником Іваном Павловичем Похитонова, який і запропонував йому спробувати виставити роботи в Салоні. Варто відзначити, що сам Похитонов був добре відомий французьким любителям живопису, і з російських художників того періоду єдиний мав право виставлятися в Салоні минаючи журі. Яке ж було здивування Васильківського, коли таке право надали і йому.

Картини Васильківського в Парижі добре продавалися, що дозволило йому зібрати пристойну суму грошей. У 1888 році, порахувавши, що в плані художньої досконалості Європа йому більше нічого дати не може, Сергій Іванович повернувся до Росії. Успіх у Європі відкривав перед ним гарні можливості для кар'єри в Петербурзі, але Васильківський вирішив оселитися на Україні, щоб відображати в картинах її історію і природу.

Сергій Іванович влаштувався в Харкові, де влаштував для себе хорошу майстерню. Багато подорожував по Україні, кілька разів їздив до Криму і на Кавказ. Плідно працював, виставляючи свої полотна на різних виставках, де вони незмінно користувалися інтересом у глядачів. У 1900 році в Харкові з успіхом пройшла його перша велика персональна виставка, на якій було представлено більше 120 робіт.

Васильківський багато часу приділяв вивченню української старовини та історії козацтва, результатом чого став великий цикл «козачих» картин і кілька серій малюнків. Але головним у його творчості все ж залишався пейзаж, художник із захопленням пише безкраї українські степи і пасуться у балках стада, невеликі хутори і мальовничі хати, святі місця і види монастирів. Іноді писав портрети, створив для будівлі Полтавського земства три великих панно.

Із задоволенням брав участь у культурному житті Харкова. Став одним із засновників місцевого літературно-художнього гуртка, а потім і першого на Україні загальнодоступного художнього музею, якому в кінці життя заповів солідну суму грошей і 1340 своїх робіт.

Прекрасний український художник Сергій Іванович Васильківський прожив велике творче життя, помер він у 1917 році в Харкові, не доживши кілька днів до чергового дня народження. Значна частина робіт художника перебувала в музеях і приватних колекціях на Україні. На жаль, багато з них загинули або були викрадені фашистами в роки Великої Вітчизняної війни.

У наші дні роботи майстра, експонуються в музеях і картинних галереях багатьох країн, викликають незмінний інтерес глядачів, допомагаючи їм краще зрозуміти історію України і відчути неповторну красу її природи.