Сергей Довлатов.
Сергій Довлатов (3 вересня 1941, Уфа - 24 серпня 1990, Нью-Йорк, США) - найвідоміший російський письменник.
«Я народився в евакуації, в Уфі, проте з 1945 року жив у Ленінграді, і вважаю себе ленінградцем. Мати моя - вірменка, батько - єврей. Батьки вирішили, що життя моя буде більш безхмарним, якщо я стану вірменином. Так і записали у метриці - вірменин. А потім, коли прийшов час їхати, з'ясувалося, що для цього необхідно бути євреєм. Ставши їм в серпні 1978, я отримав формальну можливість виїхати. Знаю, що це комусь -то здасться страшним ганьбою, але у мене ніколи не було відчуття своєї приналежності до якоїсь національності. Я не говорю по-вірменськи. З іншого боку, по-єврейськи я теж не говорю, і в єврейському середовищі не відчуваю себе своїм. І до останнього часу на біди вірмен дивився як на біди в житті будь-якого іншого народу - індійського, китайського ... Ще не познайомився з дивовижним письменником, справжнім вірменином Грантом Матевосяном. Ось так, через любов до цієї людини у мене з'явилися якісь - то вірменські риси ». Цю свою останню сповідь 1990 Сергій Довлатов прочитав в абсолютно моторошному настрої. Втім, будучи дійсно останньою, вона вже за визначенням претендує на монопольне право вважатися головною - підсумкової. Вона і є сумний підсумок його постійних пошуків.
Він шукав себе все життя. Його художня спадщина - література пошуку. Причому, не завжди творчого. Документальний характер його творів, загострене почуття історичного фрагмента, настільки успішно зведена в ранг середньовічної арабської мініатюри, - це не жанр. Це пошук під мікроскопом. Всю свою біографію він розглядав крізь окуляр власних відчуттів і ділив клітини в залежності від настрою. У літературі він, безсумнівно, був цитологом, хоча одноклітинні організми його мало цікавили: в них геть відсутнє творче начало. Куди більше хвилювали зустрічі з високоорганізованими радянськими ізгоями - поетами, художниками, музикантами та іншими геніями: кожен подібний контакт спочатку був приречений на черговий шедевр в десять рядків. Але навіть це - не більше, ніж результат безуспішного пошуку Сергія Довлатова. Причому, не завжди творчого.
Він шукав себе, своє коріння, своє генеалогічне древо, під могутньою кроною якого міг би прилягти відпочити і перегорнути улюбленого Федора Достоєвського. У тіні рідного баобаба Сергій Довлатов ледь би став письменником. «Якби сталося мені заробити великі гроші, то я б припинив літературну діяльність, - зізнається він в останній рік свого життя. - Я б припинив всяке творчість. Лежав би собі на дивані, створював які - то організації, об'їздив би світ, допомагав би всім матеріально, що між іншим, приносить мені масу радості ». Однак, рідного дерева - будь то кедр Землі обітованої, або шовковиця біблійної долини Арарату - він здається не знайшов.
- Ти вірменин? - Запитає якось Сергій Довлатов у художника Вагріч Бахчанян: питання риторичне, як втім дуже багато чого в еміграції.
- Вірменин!
- На всі 100%?
- Навіть на 150!
- Як це?
- Просто, у мене навіть мачуха була вірменкою.
- А хто я?
- Ти єврей вірменського розливу.
Ще будучи молодим радянською людиною, членом ленінградського гуртка письменників постбітовского періоду він - син єврея і вірменки, спробує побудувати десь на берегах Неви свою вірменську синагогу. Синтезує два древніх і настільки особистих початку храм, був важливий йому саме як письменника - футуристу. Зізнаватися в цьому особливо не хотілося, а тому звалив затію на сусіда свого Альперовича: «Ми з дружиною вирішили допомогти вірменам. Зібрали речі, відвезли в вірменську синагогу ». Втім, речі збирав уже він сам: у 1978 році його чекала Америка.
«Нью-Йорк - це філія земної кулі, де немає домінуючої національної групи, і немає відчуття такої групи, - скаже він пізніше. - Мені так набридло бути незрозуміло ким - я брюнет, який все життя носив бороду і вуса, так що не російська, але й не єврей, і не вірменин ... Я знав, що в Нью-Йорку буду відчувати себе добре ».
Тріумф Сергія Довлатова не змусить себе довго чекати: один за одним виходять у світ «Компроміс», «Заповідник», «Зона», «Иностранка», «Наші», «Філія» ... Слідом за Набоковим він стає другим російським письменником - постійним автором журналу «Ньюйоркер». Його ім'я ставиться в один ряд з іменами лауреатів Нобелівських премій Йосипом Бродським і Олександром Солженіциним. 1980 рр. - Вершина визнання стилю Довлатова. І все ж він у пошуках ...
Якось Довлатов скаже «формаліст» Бахчаняну: - У мене є повість «Компроміс». Хочу написати продовження, тільки назви ще не придумав. «Так давай озаглавим« Компроміссіс », - у своєму стихійному стилі відповість Вагріч: йому ймовірно все дозволено - він же на всі 150.
Привид видатного американського письменника Вільяма Сарояна, буде вельми часто відвідувати Сергія Довлатова, навіваючи йому достатньо амбітний план - встати разом з ним в «один вірменський ряд американських письменників». Це, звичайно, не самоціль - він то вже визнаний майстер російського слова. «Але я росіянин за професією», - зізнається Довлатов у роковому 1990 році. Йому очевидно, необхідно щось більше. У «Записниках» він починає згадувати свого вірменського дідуся, з вкрай суворим, навіть лютим вдачею. Пише оповідання «Коли - то ми жили в горах», в якому хоча і виявляє недостатнє знання традиційного вірменського побуту, однак робить це по довлатовского геніально:
«Коли - то ми жили в горах. Ці гори кошлатими псами лежали біля ніг. Ці гори давно вже стали ручними, тягаючи неспокійну поклажу наших осель, наших війн, наших пісень. Наші багаття обпалили їм шерсть.
Коли - то ми жили в горах. Хмари овець покривали квітучі схили. Струмки - стрімкі, пінисті, білі, як ніж і лють - обгинали важкі мокрі валуни. Сонце плавилося на міцних вірменських потилиці ...
Коли -то ми жили в горах. Тепер ми населяє кооперативи ... ».
Він шукав себе все життя. Його художня спадщина - література пошуку. Всю свою біографію він розглядав крізь окуляр власних відчуттів і ділив клітини в залежності від настрою. В останні місяці життя настрій у чудового російського письменника Сергія Довлатова було неважливим: десь посередині між кедром і шовковицею він знайшов свою білу березу, під покровом якої і констатував марність довгих пошуків ...
*
з книги «100 найбільших вірмен 20 століття»
2007 рік, Москва.
