Так чи страшні вовки, як їх малюють? І як від них відбиватися ...

На дворі щільні вечірні сутінки. Хоч дивись у вікно, пріплюснув до холодного скла ніс, хоч ні. Майже нічого не видно. Тільки клуб чорним силуетом проглядається на тлі темного неба.

Ось-ось з-за річки, з боку Шмарного, повинні підійти вовки. Тому на вулицю краще не виходити. Та й навіщо? І в хаті добре. Тепло. Не те що на дворі. Де, як тільки зайшло сонечко, відразу похолодало. Навіть у старому, ушітая дідовій піджаку і то - холодно.

Інша справа - біля печі. Грубка майже прогоріла. Але ще видно в щілинку дверки, як там, усередині, весело танцюють рідкісні червонувато-жовті язички полум'я. Так що в'юшку закривати рано. Але то - дідова турбота. А він не поспішає. Шумно сьорбаючи, п'є гарячий чай з висушеними на запічку хлібними шматочками і розповідає щось про станцію і зерно бабуле, яка миє після вечері посуд і, зайнята справою, поки не згадує про те, що пора вже й спати.

Яке «спати»? А казку? Ось, якраз! Треба подивитися книжку, що ввечері приніс з бібліотеки діда. З картинками. За ними можна і визначитися, що попросити почитати після того, як вмиєшся і нирнёшь під ковдру.

Але дістатися до картинок не вдалося. Бум-бум-бум! - Загуркотіло раптом з двору. Вовки. Точно - вовки. У ворота ломляться. Бабуля вже закрила їх на засувку? Або вони тільки на гачку?

Бум-бум!

- Гей, є хто в хаті живий!

Ні, не вовки. Вони тільки в казках розмовляють. А так - зубами клацають. І ... Виють ще!

Якщо не вовки, то хто? І цікавістю долаючи вгніздившись десь у холодному животі страх ... І коли зовсім недавно випитий чай встиг охолонути? Хвостом - за дідом, що вже встигли вискочити на ганок. Щоб вчепившись за його штанину, обережно визирнути у бік відчутно погойдуються під сильними ударами воріт ...

- А ну, не грайся! Хто там? У мене рушницю. Щас, шмальну жаканом! Мало не здасться.

- Е-е-е ... Охолонь, дід. То я, Колька.

- Який такий «Колька»? Не знаємо ми. Звідки ще «унучек» знайшовся?

- Та як же. З хутора я. Син старшої сестри твого зятя.

- Олі, чи що? Колька? ..

- Так, я. Я! Довго нас ще з земель під воротами маринувати будеш?

- Щас, щас, Микола. Відкриваю. А ти що тут робиш? Ну, марш в хату!

То - вже мені. Тільки яка хата? Колька. Колька тут. Може, чого смачного з хутора приніс? Лісових горіхів? Або сушених груш? Так-то їх гризти не особливо, але якщо бабуля зварить компот ...

Та й дідові вже не до мене, порається біля воріт із засувкою. Ось, скрипнули вони і через яку секунду дід, Колька - в плямі світла, що виглянуло у двір з дверного отвору сіней і косим, довгастим ромбом лягло на холодну землю. За його кордоном, ближче до ледь вгадуються в темряві паркану, невиразним силуетом, ще одна невисока фігура.

Ого. Військовий кашкет з блістючім козирком і синім околишем, чоботи, піджак із золотими ґудзиками ... Значки! Біла мотузка. Така ж, як та, на якій бабуля зазвичай вішає сушитися випрану білизну. Тільки у Кольки вона значно коротший. І не натягнута, а звисає від плеча якийсь закарлюкою. Що тільки він на ній сушить? Онучі? Точно - онучі! Більше на ній нічого і не вміститься. А так дуже навіть зручно. Зняв чоботи, виправ і повісив тут же. Нехай сохнуть. А сам по німцях. З автомата: та-та-та! Здорово Колька придумав.

Тільки ... а де його автомат? Він же солдатів. Як без зброї? В руках ... Ні. Якийсь невеликий мішок, який Колька тримає за лямку у зав'язаного мотузкою верху. А в іншій руці ... Шинель. Вона. Он, і синій погон видно.

Ну-уу ... Взагалі, навіть я знаю. Якщо шинель НЕ надіта, як на те, якого майже не видно, так вона в скатке повинна бути. Через плече. Е-ех. Мені б шинель і військового кашкета, вже я б ... Все правильно зробив. І автомат не втратив би.

Правда, про те, яким би я, на відміну від Кольки, був хорошим солдатом, помріяти не вдалося. Всі мрії розлетілися на маленькі шматочки і стрімко помчали в темний беззвёздное небо від гучного:

- Ну, шо стоїте? Проходьте в хату. Тіки поснідали, все ще гарячо. Заходьте, Микола. Щас, на стил накрию. Повечеряете. А то хто з тобою? І відкіля ви?

Вийшла з хати на ганок бабуля зробила запрошує жест у бік сіней.

- Та не, ба. Я на хвилинку. Брательник забрати і - додому, на хутір. А-аа ... Це? Земеля. Вітька. З Довгої Поляни. У Старому зустрів. Теж дембельнувся. Танкіст колишній. Ми з ним за цю справу ... Трохи здригнулися на станції в буфеті. За співдружність різних родів військ.

- Та куди ти, Миколо? - Вступив у розмову діда - Куди проти ночі? Залишайтеся. Повечеряєте, переночуете. Місця в хаті вистачить. А раненько - додому.

- Нє-нє, дід. І не умовляй. Додому, додому. Два роки не був, а тут залишилося ... Через річку, логом. Менше ніж за годину вдома будемо. Давай, збирай Костяна. Ну що, дрібниця, підеш зі мною? На хутір. До тітки. У вас же тут, крім курей і кабанчика - нікого? А у нас - молочко. Парне. Як, Коськін, молочка-то ХОЦ-ца?

Фу-уу ... Молоко. Тепле. Настрій якось непомітно стало псуватися.

- А вовки? ..

- Які?

- Ну, за річкою. На Шмаренском лузі. І далі. В лісі.

- Тю-уу. Поганий чи що? Які вовки? То - взимку. І - не щороку. А щас вони в ліс пішли. Далеко-далеко. Ну, якщо що, так ми палицею їх.

- Який палицею? У тебе ж немає. А автомат де?

- Ні, так буде. Виламали. Більше-ущую! А автомат ... Який автомат?

- Ну, твій. Солдатський.

Не звертаючи уваги на приятеля, приснувшего за його спиною коротким смішком, Колька, зробивши пару кроків до ганку, - у-ух! І я вже в нього на руках, міцно притиснутий до колючого сукна кітеля.

- Нє, Коськін. Автомат там, в частині залишився. Він дембелю не належить. Я вже все. Цивільний чоловік.

- І собаку прикордонну з армії з тобою не відпустили?

- Чи не. Як її, кось? А хто кордон охороняти буде? Та й навіщо нам прикордонна? У нас же Пірат. Пам'ятаєш піратки? Пам'ятаєш?

- Пам'ятаю. Коля ...

- А?

- А у Піратки цуценятка є?

- Так давай, збирайся. Прийдемо на хутір, подивимося. Якщо у Піратки і немає, що, ми з тобою цуценятко знайдемо? Принесеш потім дідові з бабою. А то дивись, у них у дворі навіть собаки немає. А знаєш, як цуценя вибирати, щоб він потім хорошим сторожем був?

- Як?

Але тут у розмову стрімко втручається бабуля:

- Яке кутеня? Шо ти, Миколо, вигадавши? В нічь, з ДИТИНА. Лисом. Та ще й випили на станції. І нє кажи ничого. Не пущу. Потім, удень як-нибудь прийдешь, заберешь. А то і батька Вже скоро Будей. З Йім і ПІДЕ.

- Правда, Коля. Куди. Ніч уже на дворі. Потім, як-небудь днем, прийдеш. А ще краще, якщо з батьком. Через тиждень Олексій приїде і сам з Костиком на хутір рушить.

- А що, дядько скоро повинен бути? Ось це новина. Все, ми тоді почухали. Треба мати попередити, щоб брагу ставила. Брательник скоро в гості завітає. Якраз і дембель обмиємо. Так що, кось, прийдеш з Батяня?

- Так.

І нагнувшись до самого Колькін юшку:

- А ти цуценятко знайдеш?

На що, так само, у вухо, ледве чутним шепотом:

- Знайду. А ще знаєш що?

- Шо?

- Рогатку зроблю. Хочеш?

- Да-а. Коля ... Знаєш?

- Що?

Тихо-тихо, щоб ніхто не чув:

- Я тебе люблю. Сильно-сильно.

Щоб відчути у відповідь коротке, але сильне дотик теплого, широкого чола десь в районі свого вуха.

І вже передаючи мене дідові з рук на руки:

- Ну, гаразд. Так ми чекаємо. Щасливо залишатися. Поки, діду!

- Залишився б, Коля.

- Нє, ми пішли. Ну, що, Вітьок, ходу?

Так Колька і пішов. У страшну, непроглядну темряву прохолодною весняної ночі. До себе, на хутір. Щоб по дорозі відбиватися від вовків великий і важкої палицею.