» » Хто в домі хазяїн?

Хто в домі хазяїн?

Фото - Хто в домі хазяїн?

Зростання націоналізму в Росії триватиме, поки росіяни не перестануть відчувати себе чужими у власній країні.

Напередодні минулих парламентських виборів я спостерігав по телевізору таку сцену. Прийшов до Путіна один з наших великих чиновників і доповідає: мовляв, деякі партії та кандидати використовують ксенофобські, націоналістичні висловлювання, щоб за допомогою такої риторики залучити додаткові голоси. Природно, президент реагує на це повідомлення, як і личить чолі багатонаціональної держави: мовляв, потрібно стежити за будь-якими проявами такого роду, не допускати їх ...

Втім, його слова з ділом не розходяться. Тепер у нас є відповідні закони: про протидію екстремізму, про неурядові організації ... Є і партії, які закликають своїх опонентів сісти за круглий стіл, щоб домовитися про відмову від заборонених засобів в період загострення політичної боротьби. Однак бродіння в російському суспільстві триває. Тобто, як не проповідуй терпимість і політкоректність, а суспільні настрої такі, що далі ігнорувати їх просто неможливо.

У чому тут справа?

На мою думку, основна причина в тому, що в Росії саме представникам титульної нації сьогодні живеться, м'яко кажучи, не дуже комфортно. Вони не відчувають себе господарями своєї землі і своєї долі. Причому стан ущемлення російського духу простежується на всіх рівнях: починаючи від засилля приїжджих на наших ринках (а в маленьких містечках і селищах це справжні центри економічного життя) і закінчуючи байдужим ставленням до проблем корінного більшості на найвищому державному рівні.

У той же час в російських республіках нацменшини стали відчувати себе повними господарями: прийняли власні конституції, прибрали до рук фінанси, привели до влади свої кадри, відтіснивши росіян з ключових посад.

У роки правління Путіна ця ущемлення стала долатися хоча б на правовому рівні. Генпрокуратура внесла в Держдуму свої пропозиції з приводу приведення регіонального законодавства у відповідність з федеральним. І після їх прийняття місцеві парламентарії змушені були вирівняти становище хоча б на папері.

Однак є ще реальна ситуація, що склалася в політичному житті регіонів. А там як і раніше домінує корінне населення. І всі спроби навести порядок, зробити Росію в плані управління унітарною державою наштовхуються на запеклий опір. Приміром, Адигеї, в якій на той момент жило всього 450 тисяч осіб (при цьому 64,5 відсотка становили росіяни і лише 24,2 відсотка - адиги), так і не вдалося приєднати до величезного Краснодарському краю, незважаючи на бажання центру. Тамтешній президент (тоді ним був Хазрет Совмен) підняв бучу, і влада змушена була відступити. Адже насправді вона у нас не така сильна, як про це розповідають по телевізору, і в тому ж національному питанні раз у раз натикається на нездоланні перешкоди.

На території РФ фактично виникли й розвиваються національні утворення, які зуміли взяти стільки суверенітету, що мало не видасться. У республіках є своя національна еліта, якій підконтрольні всі сфери життя. Російським же у владу шлях обмежений, хоча вони все ще становлять в регіонах чисельну більшість. Не дивно, що зараз відбувається відтік з деяких республік російськомовного населення, як і напередодні краху Союзу.

Причому у місцевої влади є чітка програма дій. Зокрема, щодо створення національної еліти майбутніх незалежних держав. У мене друг живе в Якутії. І він розповідає, що там діє ціла програма з навчання фахівців для алмазної галузі. Виключно якутську молодь відправляють на навчання, платять більшу стипендію, забезпечують проїзд та проживання. Свого часу я сам спостерігав, як у Казахстані створювали національну інтелігенцію, яка і стала потім кістяком нової держави. І ось уже в Росії спостерігаються процеси, аналогічні тим, що відбувалися в СРСР перед його розпадом.

Сьогодні ми часто чуємо: то там, то тут знімають губернаторів. У той же час керівники національних республік аж до недавнього часу були недоторканні: ні Рахімов в Башкирії, ні Шаймієв в Татарстані, ні Ілюмжинов в Калмикії, ні навіть Батдиев в крихітній Карачаєво-Черкесії. Всі вони сиділи у своїх кріслах десятиліттями.

Існуючі протиріччя проявляють себе найбільш опукло в економічній сфері. Приміром, Чечня ще років п'ять тому відрапортувала про те, що повністю газифікована. А багато наших чорноземні сільця як жили, так і живуть на дровах і вугіллі. Або керівництво Татарстану бадьоро повідомило: «Ми повністю позбулися старого житла», - в той час як будь-якій среднерусскими місту таке навіть не снилося. І не присниться ще довго.

Як тут нашому народу не відчувати власну ущемлення? Звідси і підвищення національного напруги.

Москва ж боїться порушити гадану стабільність. Але скільки мотузочці не витися, рано чи пізно доведеться відмовитися від подібних преференцій одним за рахунок інших. Вирішитися ця проблема може, тільки якщо росіян не на словах, а на ділі зрівняють в правах з усіма іншими народами Росії. Лише тоді зростаюча нині хвиля невдоволення піде на спад.

Де вихід із глухого кута?

Сьогодні, приїжджаючи в Казахстан, я бачу, що там вже немає колишнього націоналізму: ні по відношенню до росіян, ні до німців, ні до кого б то не було. Чому? Та тому що казахи знають, хто в домі господар. Більш того, в цій країні нині популярна ідея євразійства: звучать висловлювання про рівність народів, об'єднаних територіально-культурною спільністю, про необхідність їх більш тісної співпраці. Просто вони можуть собі це дозволити, так як своє становище у себе в країні вже визначили.

Ще на початку 2000-х у нас обговорювалася необхідність прийняття закону про російською народі як про государствообразующем етносі, яка потребує особливої підтримки. А сьогодні я думаю: може, ніякого закону не треба? Коли ми відчуємо себе справжніми господарями в себе вдома, все само стане на свої місця.

Російським потрібно сильний уряд. Лише тоді воно зможе вирішувати які стоять перед нами економічні, політичні, соціальні проблеми. А сильної може бути тільки влада легітимна. Здатна спертися на підтримку більшості.

При цьому самому народу, вибираючи своїх представників у владу, непогано б уважніше дивитися, хто дійсно може вирішити наші проблеми, а хто здатний лише в черговий раз запудрити людям мізки. Тим більше що у багатьох політиків сьогодні велике бажання використовувати «козирну» національну карту.

Зрештою, вибори - це торг населення з владою. А торгуючись, головне - не нарватися на шахрая. І ще важливо не продешевити. Задовольнятися подачками начебто не бозна який індексації пенсій або підвищення зарплат бюджетникам нам не пристало. Російським пора знати собі справжню ціну.