» » Про сім'ю Молчанова (частина 2)

Про сім'ю Молчанова (частина 2)

Фото - Про сім'ю Молчанова (частина 2)

З розповідей мого батька.

До революції 1917 року селяни жили так, як я описав вище. Казахи займалися скотарством, худобу пасли цілий рік. Взимку попереду табуна йшли коні, розгрібали копитами сніг до самої трави, за кіньми йшло стадо великої рогатої худоби, і замикала це хід отара овець. У ті часи випадало багато снігу, і саме такий випас худоби був найбільш раціональний.

Казахи харчувалися м'ясом і молочною продукцією, особливо цінувався кумис. Я не буду перераховувати національ-ні страви - всі вони дуже смачні і калорійні. Практично не вживали сіль, рідко - продукти з борошна, адже землеробством вони не займалися, а діставати борошно в їхніх умовах було не просто. Влітку сушили м'ясо, яке в ос-новних призначалося для пастухів. Сушене м'ясо перетирали в порошок, змішували з кислим молоком і затоки-ли в бурдюк. Виходила висококалорійна їжа, одночасно ця суміш тамувала і спрагу.

Казахи в наших краях щодо осіло жили в Октябиртане. Зупинялися там взимку, а ранньої вага-ної зі своїм стадом відкочовує на лівий берег Іртиша. Місцевість тут рівна, також багата травами. Ставили юрти і, коли трава висихала, кочували на інше місце. Казахи відрізнялися доброзичливістю і гостепріімст-вом. Випаси знаходилися далеко один від одного, і, відповідно, юрти теж розташовувалися на відстані кілька десятків кілометрів. Тому сусіди бачилися рідко, приїзд гостя був великим святом. Цікавило-лись один у одного в першу чергу станом тварин, потім здоров'ям сім'ї, потім ділилися останніми новинами.

Зазвичай тварини належали баю, а бідняки доглядали за худобою. У кожного бая було кілька дружин. Старша називалася байбіче (перша дружина), друга - струму, решта без назви. Кожній дружині покладалася юрта і худобу: приблизно 700 коней, 3000 великої рогатої худоби і 5-6 тисяч овець, відповідно, і робітники - пастухи. Правда, кількість голів худоби варіювалося: на їх чисельність впливали хвороби, часто - несприятливі погодні умови. Восени тепла погода з дощем раптом змінялася морозом, земля покривалися льодом, тваринам неможливо було дістатися до трави, копита і ноги кровоточили, від голоду й виснаження худобу масово гинув. По-казахському це лихо називалося «джут».

Бай в порядку черговості приїжджав до своїх дружин, контролював ведення господарства та інші питання. Але були нездоланні слабкості: у сусіда більше худоби, природно, треба поповнити і свій. Давав завдання своїм довіреним пастухам (злодіїв худоби називали - баримтачі), провести у сусіда «експропріацію» тварин. Зазвичай віддавалася перевага коням, якщо дозволяла обстановка, - то і іншої живності. Звичайно, і сусід відповідав тим же. Баї в основному займалися торгівлею продукції тваринництва. У нашій місцевості найбільш тісні зв'язки у них були з підприємцями з Омська. Назва села Конторка і походить від слова «контора» - це на український лад (по сучасному звучало б як «офіс»). Баї через омського купця поставляли до Швейцарії вершкове масло, яке там високо цінувалося.

Одним з народних свят, що відзначаються казахами, - це зустріч Нового року, по-казахському він називається - Науриз. Відзначається навесні - в день весняного рівнодення. Заздалегідь намічається місце проведення, з усіх околиць з'їжджаються люди, ставляться юрти, готуються національні страви. У день свята влаштовуються змагання з різних національних видів спорту - це боротьба, кінні скачки. Виконуються народні пісні (співають в основному акини), велику роль відводять грі на домбре, люди змагаються в дотепності з суперником, обмінюються новинами. Це свято відзначають і понині і дуже любимо народом.

Зі встановленням Радянської влади приватна власність була скасована. У господарів з подвір'я забирали все, аж до птиці, і зганяли в ферми і отари, де більше половини худоби пропадало. Казахів також позбавили всього. Населення було поділене на три категорії: бідняки, середняки і кулаки. Але фактично було дві категорії - бідняки і частково середняки, тому що більшість середняків підпадало під категорію заможних, тобто багатих. Заможних селян і баїв безжально відправляли на заслання. Деякі жителі від цієї страшної безвиході виїжджали в сусідні країни, найчастіше в Китай, в Монголію, в Алтайський край.

На перших порах повсюдно стали організовувати комуни - по ідеї Троцького. Зводилася ця ідея до сле-дме: так як не залишалося приватного господарства, і у людей в цьому сенсі руки були розв'язані, в селі организо-вали столові і дитячі сади. Набирали кухарів для приготування їжі на все село, і ще частина жінок від-Біра для нагляду за дітьми, інших членів комуни направляли на сільгоспроботи. Підтримав цю думку Троцького і Ленін. Можливо, в цьому і була частка істини: у людей залишалося б більше часу на дозвілля, кож-дий міг би займатися улюбленою справою, тут би й таланти розкривалися, урізноманітнюється б коло інтересів. Але як завжди в будь-якій бочці меду є ложка дьогтю. Дійшло до того, що недалекоглядні мужі додумалися до неймовірної дурості: жінки в комуні повинні бути загальними - це була свого роду сексуальна революція. Різкий протест і буря обурення врятували людей від всієї цієї кошмарільі, і комуни незабаром розвалилися.

Тепер треба було думати, що робити з селянами далі, і комуністи почали організовувати колгоспи. Населенню дозволили тримати домашнє господарство і присадибну ділянку за нормативами затвердженими згори. Оподаткували: на кожну сім'ю - стільки-то м'яса, вовни, яєць-на кожну корівку стільки-то топленого мас-ла- з кожної свині обов'язково слід здати шкуру, підростаючий теля підлягає здачі. Податки так душили бідних трудівників, що мимоволі викликали невдоволення селян.

У колгоспі, крім обраного загальними зборами колгоспників голови колгоспу, був ще й представник радянської влади, призначений головою районного виконавчого комітету за погодженням з першим сек-ретаря райкому партії. Посада його називалася - голова сільської ради. Фактично ж всіма справами в районі керував райком партії в особі його першого секретаря. Таке ж керівництво було в державі, якою керував перший секретар центрального комітету комуністичної партії Радянського Союзу.

Колгоспу також надавався план по здачі продукції сільського господарства. Виконання плану строго кон-троліровалось, як у сільському обійсті, так і в колгоспі. У разі невиконання давався ще додатковий термін для виконання. Якщо і після цього завдання не виконувалося, господар двору або голова колгоспу в кращому випадку судом засуджувалися до десяти років ув'язнення, і їх відправляли добувати в Караганді вугілля. Якщо ж слідчий НКВС визнає невиконання в строк зобов'язань шкідництвом проти радянської влади, то винному давали термін і відправляли в Колиму, звідки рідко хто повертався, а то й розстрілювали. Вбити людину стало мало не честю ... (Я працював лікарем-онкологом в онкодиспансері, який розташовувався в Павлодарі на березі Іртиша по вулиці 29 листопада, будинок 2. Так от раніше, після КДБ, ця будівля займало НКВД. Хворі розповідали, що в цьому будівлі розташовувався підвал з виходом на берег. В цьому підвалі розстрілювали, і трупи і там же засипали землею. Пізніше цей підвал повністю засипали піском).

***

У колгоспі все працездатне населення піддавалося суворому обліку. Трудовий день зараховувався учетчі-ком, а оскільки в основному всі були неписьменні, він в табелі ставив вертикальну риску. У народі говорили: по-йшов працювати за паличку. В кінці року, після здачі зерна державі і закладки насіння на наступний рік, залишки зерна ділили згідно заробленими трудоднями. У неврожайний рік нічого не отримували - живи, як хочеш, і нікого це не хвилювало. Поступово з роками у людей сформувалося негативне ставлення до роботи в колгоспі. Але найстрашніше, така нелюдська політика викликала масовий голод населення, особливо казахів.

Їжа, як я писав, у казахів в основному складалася з м'ясних і молочних продуктів. Після того, як у населення-ня забрали худобу, для казахів перехід на іншу їжу був вкрай важкий. Такі продукти, як овочі, трава, крупи, якими були ситі інше населення, для них мало що означали. Мій батько розповідав: в ту пору була у селян трудова повинність - по черзі на своїй підводі привозити з Павлодару в сільський магазин господарські товари, а також горілку і цукор. По дорозі від Качір до Павлодару на кожній версті лежав труп казаха, який помер від голоду. Го-лодной казахи, взявшись за руки, ланцюгом йшли по дорозі і, якщо вдавалося затримати підводу з кіньми, тут же різали коней і їли сире м'ясо. Тому мужики, коли бачили натовп на дорозі, звертали з неї і далеко об'їжджали стороною. Від голоду казахи, хто мав таку можливість, бігли в Китай і Алтайський край. За розповіддю очевидців та на Україні, і в Поволжі голод у ті страшні роки тягнув на той світ людей тисячами і тисячами.

Всім в ті роки була уготована така ж нестерпна доля. Поля пшениці ретельно охоронялися, навіть після збирання врожаю заборонялося збирати залишилися колосся пшениці. Рішенням голови колгоспу або голови сільської ради для збору колосків залучалися, як правило, школярі. Взагалі за радянської влади широко застосовувався дитячу працю, а також праця студентів і викладачів на шкоду навчальному процесу. Після сільгоспробіт програма навчання ущільнювалася - говорити про якість навчання не доводилося. За роботу в колгоспі, радгоспі дитячий праця не оплачувалася. Навіть думки такої не було ні у батьків, ні тим більше у дітей.

Як жити, коли голодують діти? Добре, що хоч трохи залишалося сім'ї, після всіх обов'язкових про-продуктового виплат: є корова, в присадибній ділянці посаджені картопля, помідори, цибуля, капуста. Та це врятувало багатьом життя, якщо це можна назвати життям. Люди втомлювалися від голодної і напівголодного життя, від виснажливої роботи. Великі податки душили, і просвіту не було.

Я пам'ятаю, як батькові довелося для здачі м'яса в термін терміново купити вівцю за 175 рублів, а це місячна зара-бітної плати лісника (батько на той час працював лісником). Після здачі м'яса він отримав 75 рублів (гроші в купюрах 1947 року). Голод змушував людей йти наперекір совісті, до пошуку прожитку нелегальним шляхом - точніше до по-ровству. Батько розповідав, що якось домовився в Октябиртане із завідувачем струмом (струм - місце, де свозиться зерно з полів з подальшою просушуванням і очищенням від бур'яну) на таємний винос мішки пшениці. Він вночі взяв цей мішок і поповзом дотягнув до конторки, а це близько п'яти кілометрів. Будинки треба терміново і таємно на примітив-них крупорушка змолоти зерно, щоб спекти корж чи із залишків зерна зварити кашу. Крупорушка складається з двох досить важких каменів, якими розтирають зерно до стану борошна, вірніше, на зразок борошна. Цим, як правило, займалися діти. Були й інші модифікації іпатійович.

Але найскладніше виявилося не в тому, щоб викрасти мішок з зерном і розтерти крупу в порошок. Праця-ність полягала в наступному: коржі треба спекти так, щоб запах печеного хліба не поширювався на вулиці, інакше підеш за відомим шляху - на розсуд слідчого - по етапу на Колиму чи поставлять до стінки, як розкрадача державної власності. Одна жінка, щоб хоч трохи підгодувати дітей, набрала на току в рукавицю зерна, інша жінка - у взуття. Їх хтось здав, і обох відправили етапом на десять років в Караганду видобувати вугілля.

Нестачі в безкоштовній робочій силі не було. Якось ми з батьком їхали за вербою в ліс, і раптом мій батько каже:

- Дивись, уже Марія прибула.

Для мене жінка як жінка, правда, виглядала літній. Мене зацікавило, чому у батька це ви-кликало здивування? Він довго відмовчувався, потім під великим секретом, із застереженням, щоб я ніде не проговорився, розповів. У сорокових роках Марія в компанії однолітків проспівала частівку:

Як у нашому колгоспі закололи мерина,

три тижні кишки їли - згадували Леніна.

Хтось доніс. Вона відбувала десять років в Карлаг.

Поки організовувалися колгоспи, місто адже треба було годувати, тому була введена продрозверстка. Кре-стьяне ще сіяли пшеницю за старим методом, як при одноосібному господарстві. Дані про кількість засіяних деся-тин кожним двором у сільській раді фіксувалися. Залежно від посівної площі накладався план по здачі зерна державі. Так от, коли прийшли і запитали моєї бабусі по матері, скільки засіяли десятин, баба Галя, як і будь-яка інша жінка, вирішила похвалитися: двадцять, мовляв, десятин. Фактично засіяли десять десятин. Осе-нью прийшла пора здавати зерно. У двір баби Галі прибутку підводи і забрали все зерно, але його згідно заявлений-ної посівної площі не вистачає. Діда Андрія закрили в холодний комору під замок при сільській раді. Та добре жителі підтвердили, що у діда Андрія було посіяно всього десять десятин, і його відпустили з Богом.

Жителі села змушені були ховати зерно. Найчастіше в степу або в інших затишних місцях. Виривали яму, робили з дощок зруб уздовж стіни. Між стіною ями і дерев'яним зрубом засипали деревну золу, для того щоб зерно зберігалося сухим. Потім зсипали зерно. Ретельно замасковуються зверху. Природно, загони з продрозверстки частина цих ям знаходили, частина знаходили комсомольці, і між ними розпалювалася справжня війна зі стріляниною з рушниць та іншої зброї. Одного разу в селі Світличне комсомольці знайшли яму з зерном, але це добро вирішив привласнити один з комсомольців. Домовився з жителями одного з сіл про ціну і розпродав зерно. Інших членів осередку не підпускав до ями пострілами.

У конторки (за розповідями моєї матері) жила навпроти нашого будинку сім'я Ноздрин. Коли в потрібне вре-мя прибув загін з продрозверстки до Ноздрин, господар встав біля комори з сокирою: «Не дам зерна, і так родині не вистачає». Комсомолець на прізвище Рой підійшов до нього, схопився за сокиру, зав'язалася боротьба з криками, лайкою. Ноздрин в пориві гніву рубонув сокирою Роя по голові. Рана виявилася смертельною. Ноздрина заарештували. На наступний день зібрали все село біля будинку пошти, Ноздрина поставили до стінки і розстріляли. Мати розповідала, що після першого пострілу чоловік тільки схилився набік, потім комсомолець Новак схопив гвинтівку і в упор його застрелив. Комсомольці хотіли покарати і братів Ноздрина, але вони вчасно сховалися в очеретах в озері за конторкою. Правда, брати помстилися Новаку - вбили його. Роя поховали в центрі села. Поставили пам'ятник. До цих пір стоїть, як пам'ять про тих жорстких часи.

Подібне жорстоке поводження влади з людьми було не тільки в наших селах. Мій батько, і не тільки він, зробив висновок про ті часи і якось дав мені пораду:

- Синку, владі не чини опір, сказали, здай корову - здай. Руки є, голова також, придбаєш.

Вищеописані факти, на мій погляд, є тому підтвердженням. Та й у подальшому житті я неод-нократно переконувався в цьому. Аналізуючи випадок в конторку, я шкодував розстріляного Ноздрина. Шкода і Роя. Першого можна зрозуміти: скільки сил вклав у вирощування пшениці, адже зорати землю, посіяти, скосити, обмолотити, просіяти, засипати в комору, звозити на млин - це важка праця. І все для того, щоб не дати померти своїм близьким від голоду. І ось, радійте, що ваш такий довгоочікуваний урожай восени безсовісно віднімуть «добрі дяді», не пропонуючи натомість абсолютно нічого, а ви голодуйте, оріть і виживайте, як хочете.

Роя мені шкода, він загинув за ідеали, рятуючи одних від голодної смерті і тим самим підставляючи до цього дру-гих ... За кілька пудів зерна на виконання своїх амбіцій, за вседозволеність існуючої ідеології він по-гинув сам і погубив ще кілька людей. Так, молодих людей запаморочити можна будь ідеологією, тут великих зусиль не треба. Бог йому суддя.

У селі Світличне, коли організовувалася комсомольський осередок, залучали до неї і мого батька. Як він сам розповідав: на першому зборі осередку він пішов з комсомольцями по домівках виселених куркулів, як у той час їх називали (а насправді - заможних селян і, між іншим, великих трудяг). Комсомольці почали сри-вать з грубок чавунні плити. Подивившись на це варварство, батько відмовився бути комсомольцем. Це їм не сподобалося-лось і вони пообіцяли пригадати йому його чистоплюйство. Незабаром такий випадок представився на сільському весіллі. Розпалені самогоном комсомольці викликали батька на з'ясування відносин. По сільським звичаям - без раз-них там церемоній - спершу кулаком, потім тільки аргументом. Але мій батько від природи був дуже сильним. По-страждали комсомольці і, смішно подумати, подали на нього до суду. Суд присудив термін до відбування в колонії - один рік. Відбував в Павлодарі в районі хімкомбінаті. Рив траншеї для комунікацій. Норма - сім кубометрів землі за робочий день. Батько виконував дві норми, за це йому давали подвійну порцію їжі, і через півроку відпустили, по-тому що виконав річну норму набагато раніше покладеного терміну. ***

Я відхилився від теми колгоспів. Основна робота колгоспників - рільництво і тваринництво. В якості тяглової сили використовували зазвичай волів і коней. Для того, щоб зберегти сили людей і тварин (що поді-гавкаєш, коли волею-неволею людини порівнюють з конем ...) під час посівної та збирання врожаю організовуючи-лись польові стани. Польовий стан розташовувався поблизу місця сільгоспробіт. Там, як правило, знаходився колодязь, звідки черпали воду для приготування їжі і водопою. Кухня, столи і вкопані в землю лавки перебували під від-критим небом.

Також там була обладнана площадка для сільгоспзнарядь. Тварини на ніч відпускалися на випас. Взагалі в нашому селі польові стани називали культстанамі, і розташовувалися вони біля березових гаїв. Я іноді допомагав батькові і бував на польовому стані, мені подобалося обідати на вулиці, особливо в ясний теплий весняний день. Приємно сидіти за столом під трелі жайворонків. Легкий подув вітру знімає втому, настає заспокоєння і спокій. Та й інші працівники ставали добрішими, сипалися жарти, примовки. Голови колгоспів надсилали сюди кращих кухарів, навіть під час війни намагалися забезпечувати продуктами харчування в достатній кількості.

Перша машина, полегшила працю селян, була молотарка. Вона приводилася в дію паровим двигуни-лем. Подавали снопи, і машина вимолочується зерно. Солому використовували для топки парової машини. Потім з'явилися трактори Харківського машинобудівного заводу - «ХТЗ». Колеса залізні із залізними шипами. Діаметр коліс був, напевно, під два метри. Двигун чавунний, працював від гасу. Заводився вручну рукояткою. Перед запуском треба було заливати в циліндри бензин. Бензину, як правило, не вистачало, так що рукояткою крутили до знемоги. У нас одна жінка працювала трактористкою, по комплекції і силі вона не поступалася мужикам. Я бачив, як одного разу вона заводила трактор. Крутила, крутила рукояткою, а трактор не заводиться, так вона від розпачу витягла рукоятку і давай бити по трактору. Найдивовижніше, після пролитих сліз і короткого відпочинку, трактор завівся з пів обороту. Між іншим, трактори були добротні, працювали цілодобово.

Незабаром з'явилися гусеничні трактори, вони теж збереглися в моїй пам'яті. Називалися «С-100». Для ра-боти їх заправляли нігроіном, який спалахував як бензин. Пам'ятаю, мама для розпалювання печі полила цим пальним хмиз. Вона кинула кілька запалених сірників, а толку ніякого, гасли, не досягаючи хмизу. Мати запалила сірник і полізла всередину печі, тільки піднесла до хмизу, вийшов вибух, і її відкинуло від печі. Все обійшлося, тільки злегка обгоріло волосся та брови.

Цікава була реакція жителів села, особливо в перші роки, коли з'явилися ці залізні машини. Ес-ли трактор проїжджав по селі, весь народ виходив подивитися і все з подивом говорили: залізяка і сама їде. Трактористи вважалися першими хлопцями на селі.

Спочатку тракторів не вистачало. З метою раціонального використання були організовані машинотракторних станції, скорочено - МТС. Звідти машини розподілялися в колгоспи. На перших порах не вистачало кваліфікованих кадрів з управління та ремонту. У наступні роки, по мірі надходження техніки, вона була передана на баланс колгоспів і МТС ліквідували.

Рішенням партії та уряду в 1954 році був організований цілинний край з центром у Акмолі (в пере-воді з казахського - «Біла могила»), з подальшим перейменуванням міста в Цілиноград. Зараз він називається - Астана (по-казахському - «Столиця»). З тих пір почалося освоєння цілинних і перелогових земель в цих краях. Сюди направляли чимала кількість різної сільгосптехніки.

На заклик партії та уряду прибули на освоєння цілинних земель комсомольці. Під час прибирання надсилали військові частини зі своїм армійським транспортом для перевезення врожаю на елеватори. Змушували рабо-тать на цілині і кримінальників, що викликало у людей невдоволення: бандити безбоязно крали у жителів дере-вень все, що потрапляло під руку, особливо продовольство - курей, гусей та іншу живність. Пиячили, влаштовувати-вали внутрішні розборки з бійками і різаниною. Бійки перетворювалися на справжнісіньку війну - стінка на стінку, москвичі на ленінградців і навпаки. Довго це свавілля не тривало. У радгоспі Панфиловский, Ір-тишского району жителям вдалося зібрати їх і всім натовпом тракторами і автомобілями погнали за село в степ. Більше кримінальників на цілину не присилав.

У перший рік урожай зерна був дуже багатий. Пшеницю не встигали вивозити з полів. Мені було дев'ять років, і я теж допомагав дорослим вивозити на волах з полів зерно. Комбайнери вивантажували зібране зерно збоку ріллі. Поступово утворилися цілі гори зерна. Зерно було вологе і починало пріти і псуватися. Довелося тракторами зрушувати його на ріллю і знову заорювати. Що цікаво - навіть це зіпсоване зерно начальство не дозволяло брати населенню на корм тваринам. Такі були незрозумілі перегини в керівництві. Неначе цю пше-ніцу відправили б на Марс і там нею вигодовували б нехороших марсіан, з їх ворожими підступами, а не годуй-ли б свою ж рідну скотину, від якої була б користь багатьом радянським людям. Нехай краще пропаде, так спокійніше ... У тому ж радгоспі Панфіловскій група селян - чоловіків була засуджена до десяти років за крадіжку цього злощасного зерна. Театр абсурду! Складалося таке враження, ніби єдиною метою було знищення якомога більше народу, якщо судити по всім тим страшним знущанням, учинені народу з часів революції.

Лісникам пшениці не належало, вони не були членами колгоспу. Але в колгоспі на току з переробки зерна працювала моя сестра Ліда, і, завдяки їй, нам колгосп на трудодні виділив зерно. Вівсом для коней ми з батьком таємно запаслися з вивантажених збоку ріллі купи, де овес ще був придатний для корму худобі.

Але при всіх перегинах уряду, необхідно відзначити, що з моменту освоєння цілинних земель сель-ські жителі стали жити в матеріальному плані краще. Після війни пройшло майже десять років, пора б уже й подни-маться з жахливої бідності. У селі навіть з'явилися мотоцикли, до цього шиком вважалося мати велосипед. У магазинах навіть з'явився цукор. Я вперше спробував цей солодкий продукт в 1951 році. Брат Михайло працював в геологорозвідці, і там розташовувався магазин для геологів. Якось він купив кілограма два цукрового піску і приніс додому в картонній коробці. Таким він мені здався солодким і смачним разом із запахом коробки, що я до сих пір, незважаючи на вік, небайдужий до цукру і запаху картону. До цього солодким здавалися варена морква, горох, гарбуз і так звана - кужа. Мати розбавляла борошно водою і залишала в теплому місці на печі, через тиждень варила, виходило щось на зразок киселю. Коли я вчився в інституті, якось на зимових канікулах попросив матір зварити кужу, спробував, і таке прийшло розчарування в порівнянні з минулими дитячими враженнями, що більше бажання її їсти, не виникало.

***