Рубенс, «Венера і Адоніс». Адоніс або горицвіт?

Венера закохалася! Та ще й як! Кинула все:

Смертним полоні, залишає вона узбережжі Кіфер.

Їй не люб'язний і Паф, оперезаний морем відкритим,

Рибою рясно Книд, Амафунт, чреватий металом ...

Мотається за своїм коханим:

На небо теж нейдет- предпочтен навіть неба Адоніс.

З ним вона всюди, де він.

Носиться з ним скрізь, разом з ним полює:

З ним по горах і лісах, по скелях блукає зарослим ...

Псів нацьковував сама ...

Навіть вигляд свій змінила - одягається, як богиня полювання Діана:

З голим коліном, поділ підперезаний по чину Діани.

Треба відзначити, що полювали вони (Венера і Адоніс) на дичину, яка втікала, а не нападала. Ця деталь характеризує нашого героя - він не настільки хоробрий і сильний, щоб зв'язуватися з хижаками. Юнак швидше зніжений, ніж мужній.

Венера його наставляє:

«Бути хоробрим з біжать повинно, -

Юнакові так каже, - а зі сміливими сміливість небезпечна.

Юнак, зухвалий не будь, над моєю ти погибеллю зглянься!

Не нападали на звірів, від природи наділених оружьем ...

Блискавки в жовтих іклах у жорстоких таяться кабанів,

Грізно кидається в бій лев жовтий з великою злістю ...

Їх ти, о мій дорогий, а з ними і інших тварин,

Чи не звертають тил, але груди виставляють в битві,

Всіх уникай ».

Їй не потрібна сила, мужність, хоробрість. Їй потрібна краса, любов, ласка:

... тінню своєї запрошує нас тополя соседній-

Ложе нам стелить трава. Прилягти хочу я з тобою

Тут, на землі! »І лягла, до трави і до нього притискаючись.

І, притулившись до нього, на грудях головою спочиваючи ...

(Овідій, «Метаморфози»)

Адоніс байдужий: Чи не він домагається, його домагаються. І дій у нього ніяких. Він ніби і присутня, і як би його немає: ні слова, ні півслова. Ця дивина була помічена Вільямом Шекспіром. У його історії Адоніс хоч щось говорить ...

Тільки-но сонце, лик явивши багряний,

З зорею плаче пробачилося знову,

Полювати Адоніс став рум'яний:

Любив він цькування, зневажав любов.

Його, поспішаючи, Венера наздоганяє,

Як тяганина зухвалий, зваблює

І каже: «О, кращий колір полів,

Мене прекрасніше втричі, незрівнянний,

Румяней троянд, біліше голубів,

Докір для німф, чарівніше плоті тленной-

Природа напророкувала, створивши тебе:

Лише ти помреш, загине світ, люблячи ».

Це - словесне вступ. А далі - Венера переходить в атаку:

Тут, вологою заволодівши його рукою,

Сил втілення життєвої, вона

Цілющою для богинь росою земною

Її кличе, тремтячи, збуджена.

Желанье множить сили сп'янів:

Його з коня вона зриває сміливо.

В одній руці її була узда,

І приваблювала юнака інша ...

Потрібен якийсь пояснення до слів «Цілющою для богинь росою земною Її кличе ...»: вологість руки (за поняттями тих ще часів) знаменувала велика кількість життєвих сил. «Желанье множить сили сп'янів» - сп'янів від почуттів.

Що робить Адоніс?

Червоніє він з досади й сорому,

До такої гри полювання не живлячи.

Ні в легенді, ні у Шекспіра немає і натяку на те, що Адоніс був коханцем якого-небудь чоловіка (або навпаки). Просто - він холодний:

Вона, як вугілля полум'яний, красна,

Він красен від сорому, але кров Хладна.

А Венера йде напролом:

На сук обламані вмить намотала

Венера привід (як любов поспішає!) ;

Прив'язаний конь- вона намагатися стала

Зв'язати і вершника, що з ніг вже збитий,

Як би сама хотіла бути їм збитої.

І ось, вона домоглася свого:

Лише він впав, простяглася і вона-

Їм були лікті, стегна їх опорою.

Ось терплять по щоці його, нежна;

Він хмуриться, сваритися став, але скоро

Йому змикає поцілунок уста:

«Бран будеш, чи не відкриєш рота».

Вона просто ненаситна:

Як пір'я птиці, м'ясо дзьобом рве

Терзалася голодом орлиця

І, поглинаючи все, крилами б'є,

Поки не стихне голод або птах, -

Так лоб вона цілує, щоки, брову,

І, тільки скінчить, починає знову.

І знову триває бій:

Так в спеку НЕ жадав подорожній свіжих вод,

Як жадала вона своєю насолоди:

Спасенье бачить, але його неймет;

Палає вся серед річковий прохолоди.

«О, зглянься, - вигукує, - хлопчик злий!»

Адоніса НЕ розворушити. Вона знову докучає йому:

«Іль соромно цілувати? Замружся знову,

І я заплющив очі - стане ніч негайно:

Двох лише тішити любов готова;

Грай же сміливо - не побачать нас ... »

Адоніс втомився, він хоче піти. Венера кидає йому докір:

«Ні, ти не чоловік, хоч мужній на вигляд:

Чоловік і без прохання ласками дарує ».

І знову вона намагається його спокусити своїми принадами:

«Я - сад, ти - мій олень- шукай насолоди,

Де хочеш, - на горі і під горою.

Коли ж пагорби тебе не вгамовують,

Спустися туди, де джерела полонять.

В межах цих хіба мало услад?

Чарівний дол, висока рівнина,

Пагорби округлі, а в дощ і в град

Тебе вкриє в заростях улоговина ».

Адоніс ніяк не спалахує:

Йде час, геть прагне милий,

З рук її він рветься, як з пут.

«О, зглянься! Приголуб! »- Вона взивает;

Але, вирвавшись, до коня він тікає.

Адоніс йде, Венера відлітає. На Адоніса нападає кабан, ранить його. Венера поспішає назад, але пізно.

Венера погляне - блідий милий рот-

Руки торкнеться - та похолодела;

І на вухо шепотіти йому почне,

Неначе дослухається скорботної мови тіло;

Вона підніме повіки милих очей:

Там - дві зірки, чиє світло, на жаль, погас!

Два дзеркала, в які Венері

Виглядати наводилося стільки разів,

Втративши дар, їм споріднений у вищій мірі,

Не відображають нічого зараз!

«Про диво! - Мовить. - Цей світ ужасен;

Ти помер у ньому, а день, як колись, ясний ».

Смерть Адоніса виглядає дещо інакше в «Метаморфозах» Овідія:

Тут з барлогу як раз, виявивши здобич по сліду,

Вепра вигнали пси, і готового з лісу вийти

Звіра ударом косим уразив син юний Кініра.

Вепр мисливський дрот з ікла стряхает кривого,

Червоний від крові його. Біжить в страху - врятуватися б! ;

Жене лютий кабан. І всадив цілком йому бивні

В пах і на жовтий пісок простяг приреченого смерті!

Венера, яка ще була в польоті, повертається:

З упряжжю легкої між тим, піднебессям несясь, Кіферея

Чи не долетіла ще на крилах лебединих до Кіпру,

Як почула вдалині вмираючого стогони і білих

Птахів повернула назад.

Вона в горі - улюбленого більше немає в живих:

З висот побачила ефірних:

Він умер лежить, простягнений і закривавлений.

Спрянула і почала собі волосся рвати і одяг,

Чи не заслужили мук руками в груди вдаряла,

Долям закиди глася ...

Вона звертається до цариці підземного царства Персефоне:

«Але не все підпорядковується в світі

Вашим правам, - каже, - залишиться пам'ятник вічний

Сліз, Адоніс, моіх- твоєї повторення кончини

Зобразить, що не рік, мій плач над тобою невтішний! »

На картині Рубенса - Розставання. Адоніс намагається піти. Венера обхопила його за шию, зціпила руки. Амур теж проти: висне на Адонісі, ноги Амура бовтаються в повітрі. Адоніс намагається зняти з себе руку Венери (таке враження, що колісниця служила їм ложем, і Адоніс, намагаючись піти, буквально на собі витягнув Венеру з колісниці).

Поруч з Адонісом - собаки: дві хорти, а третя, яка загрозливо дивиться з полотна, - ймовірно, гончак Тальбота- цієї породи вже немає.

На полотні Рубенса «Венера оплакує смерть Адоніса» Венера сидить в головах. Поруч - три жіночі фігури. Швидше за все, парки - богині долі. Амур в розпачі знімає з себе сагайдак зі стрілами. На чорному тлі проступає зловісна морда не те ведмедя, не те вовка (зліва від фігури Венери). Венера розмовляє зі своїм коханим, як з живим:

«Кров же твоя звернеться до квітка».

(Овідій, «Метаморфози».)

І тут відбувається диво:

Тут юнак, що перед нею лежав убитий,

Як легкий пар, розтанув і пропал;

З крапель крові, на землю пролитої,

Виник квітка, лілейна бел і ал,

Скроня бліді нагадуючи,

Чию білизну кропила кров, плямуючи.

(Шекспір, «Венера і Адоніс»)

Квітка «адоніс»(Або горицвіт) - пам'ять про любов богині до смертному.

Можливо, за часів Шекспіра адоніс виглядав по-іншому. А може бути, поет пожертвував прозою життя в ім'я поезії.