» » А провулками - швидше? З циклу «Човникові байки від Карпова»

А провулками - швидше? З циклу «Човникові байки від Карпова»

Олексій з'явився в нашій з Симой компанії несподівано. Ми йшли в бік готелю в Стамбулі і випадково зустрілися зі старими знайомими - двома подружніми парами, які затягли нас в свій готель трохи випити за зустріч. Там я і розповів, що шукаю помічника, обов'язково з машиною, молодого і енергійного. Ось вони і познайомили мене з цим самим Альошкою.

Хлопець мені сподобався, потихеньку став майже рідним, Сима подружилася з його дружиною Машею, і ми частенько перед поїздкою до Польщі навіть ночували в їх квартирі, звідки було значно ближче до Білоруського вокзалу. Вранці Лешка забивав нашим багажем свій фольксваген-гольф, ми абияк втискувалися в салон і вирушали назустріч новим пригодам. Про один з таких пригод, куди ми потрапили за дивною звичкою Олексія їздити тільки якимись закутками, мені і хочеться зараз розповісти.

Лешка - водій від Бога, і це не голослівне твердження. В армії він возив якогось генерала, якому так сподобався, що той ніяк не бажав розлучитися зі своїм найкращим за всі роки служби водієм, так він Лешку у власноруч написаній характеристиці «обізвав», рекомендуючи привласнити тому перший клас, що, природно, і було виконано. Після служби в армії Лешка водієм бути не захотів, закінчив інститут і працював комп'ютерщиком в крупній проектної організації. Напевно, він був непоганим фахівцем, якщо його до Франції на півроку відрядили, коли їхня фірма там якийсь свій проект успішно в життя втілювала.

Але тут грянула перебудова і, як багато в нашій країні, фірму їх закрили, от і довелося йому права водія першого класу з шафи дістати і свої водійські навички використовувати. Почав він з Німеччини машини беушні ганяти. Справа це, як ви розумієте, досить-таки небезпечне. От якось раз ця небезпека і проявилася в невстановленої міліцією групі осіб, які неподалік від кордону, на нашій уже стороні, чекали таких бідолах, гальмували, з машин викидали і ховалися теж у невстановленому напрямку. Справи ніякого нашої міліції відкривати чомусь не захотілося, і залишився Олексій з дружиною, маленькою донькою і піковим інтересом. Роботу в той метушливий час знайти було неможливо, а тут вона його самого знайшла.

Повертаюся в той день, коли ми їхали в бік Білоруського вокзалу. До Польщі ми зібралися поторгувати, для чого шість великих сумок з товаром везли, та й назад збиралися сякий-такий ширпотреб доставити. Леша звично крутився на вузеньких вуличках, де найчастіше двом вантажівкам було б складно розминутися, а мене долали недобрі передчуття:

- Леш, ну давай ми на стовпову дорогу виберемося, дивися, як там машини весело біжать, - в цей момент якраз праворуч здався досить довгий шматок шосе, паралельно якому, тільки з викрутасами, нас віз Олексій.

- Зараз дійсно біжать, а ось там, - і він тицьнув кудись рукою, - обов'язково встануть.

Майже відразу ж за цими його словами саме там, де він показав, встали ми. Знаєте, як це буває в нашій країні. Якісь ремонтники вирили величезну яму посеред вулиці, виставили з двох сторін по секції такого маленького заборчика, пофарбованого в помаранчевий колір, але, мабуть, забули, навіщо яму вирили, і відправилися вивчати проектну документацію, залишивши все скоєне напризволяще. Я не встиг сказати Лешке, що він сам все це накаркал, а він навіть не встиг включити задню передачу, щоб почати розгортатися, як ззаду здалася двигающаяся на вельми пристойній швидкості машина, яка при вигляді нас різко загальмувала. А в неї вже на повному ходу врізалася ще одна - на щастя, зупинилися вони в парі метрів від нас.

Дзвін скла, скрегіт металу і гучний мат-перемат - ну, все як завжди, ви це і самі прекрасно знаєте. Цікавим було інше: з обох машин вискочили якісь люди і накинулися ... на нас. Тільки хороша реакція врятувала наші фізіономії. Ми встигли занирнуть в Гольф і заблокувати дверки, а тут і вони вже розгледіли причину нашої зупинки. Подальші їхні дії виявилися абсолютно непередбачуваними. Не звертаючи більше уваги на нас, вони накинулися з кулаками вже один на одного.

- Льоша, не стій, замерзнеш, - струснула нашого водія прагматична Сима, - нам їхати треба, спізнимося адже.

Лешка перевернув полмашини, але знайшов маленьку саперну лопатку, якою ми по черзі розчищали один з тротуарів, скидаючи в яму землю, щедро розкидану навколо робітниками. Близько півгодини, напевно, не менше, провозилися ми, перш ніж Леша зміг абияк протиснутися повз ями, впритул до стіни будинку, на неушкоджений ділянку вулиці, і ми продовжили свій шлях. І весь цей час за спиною чулися вигуки: «Це ти винен!» - «Ні, це ти їздити не вмієш, права купив!» - Ну і все в такому роді.

- Напевно, сьогодні ми точно встигнемо, - це вже спокійна Сіма сказала.

Лешка мчав, як, напевно, ніколи доти не їздив, але все одно на вокзалі ми тільки що віддаляються червоні вогники побачили. Наш водій кудись втік, а коли повернувся, сказав, що наступна зупинка біля покотив без нас поїзда - Вязьма. Він нам не дав ні хвилини на роздуми, та якби й дав, ми були б на все згодні, вже дуже мене цікавість мучило - чи можна на легковій машині, виїжджаючи з центру Москви, наздогнати поїзд, який вже з десяток хвилин весело стукав на стиках рейок.

Їздити швидко Леша вміє, і він це в той раз підтвердив. Перон, на який ми вибігли на станції Вязьма, був зовсім порожній, тільки якийсь пакет перевалювався з боку на бік, гнаний легким вітерцем.

- Напевно, запізнилися, - зітхнула Сіма.

- Нічого, тоді в Смоленську вже точно наздоженемо, - Лешка стояв з мрійливим виглядом, подумки, мабуть, уявляючи собі, що він буде розповідати своїм друзям.

Я підійшов до розкладу прибуття і відправлення поїздів, кілька разів, перевіряючи, чи правильно я зрозумів. Вчитався в нього, а потім покликав до нього своїх друзів - нехай самі зрозуміють, що до прибуття нашого поїзда залишалося ще близько години!

- Швидко ж ти, Льоша, їздити вмієш, - сказала Сіма і додала. - Так і то - це по шосе, а ось їхали б провулками, ще раніше добралися б.


Увага, тільки СЬОГОДНІ!