Чому українці не називають своє прізвище?
Я дзвоню в комерційну компанію в Москві. Я - замовник. Хочу щось прикупити або отримати інформацію про наданої послуги. Співробітник компанії мене консультує, консультує дуже грамотно, добре все розповідає.
Після закінчення консультацій я запитую: «А як вас звуть?» Менеджер мені відповідає: «Мене звуть Микола Петров».
Коли те ж саме відбувається в Києві, то закінчення розмови супроводжується наступними словами: -Я: «А як вас звуть?» - Співробітник (варіанти): «А навіщо вам?» / «Ми такої інформації не даємо» / «Вам це ні до чого », або щось подібне. Якщо ми розмовляємо не по телефону, а очно, то найчастіше на питання про прізвища слідують здивовані погляди, косяки: що це ви, мовляв, таке у мене питаєте?
Для мене давним-давно стало звичним те, що людина, а тим більше, людина при посаді, називає свої ім'я та прізвище, а не тільки ім'я. Хоча б для того, щоб, у разі потреби, я міг записати в своєму записнику (мобільнику, комунікаторі), наприклад, Ірина Петрова, а не «Ірина-пральна машина-Мегамаркет».
Тут, в Україні, не прийнято називати своє прізвище. У цьому я переконуюся майже щодня. І з'являються в записниках такі записи, як: «Саша-бампера», «Петя-сварщик-Осокорки», «Коля-охоронець», «Валя-батарейка». А як же інакше? Адже знайомих Саш, Співати і Коль по кілька. Якось адже потрібно їх розрізняти ...
В принципі, ніби й нічого, і забавність певна присутній: Сонька-золота ручка ...
Буквально днями відвідав паспортний стіл в Броварах (містечко на околиці Києва). Запитую у співробітниці: «Яка у вас прізвище?» Дивиться на мене так, ніби я американський шпигун. Довго і пильно. Потім злобно відповідає: «Дивіться на двері табличку.»
Однак, те, що прийнятно в дружній, злодійський чи іншому середовищі, зазвичай неприйнятно в бізнес-середовищі, або у випадку офіційних взаємин.
Я задаю собі питання: чому в Україні так? Якщо говорити більш точно, то я порівнюю Москву і Київ. Ну, і західні країни теж порівнюю з Україною. Чомусь там (особливо на заході) люди сміливо кажуть: «Джим Коллендер», «Форест, Форест Гамп», «Марсель Кольє», Іван Миколаїв ...
І відповідь мій такий: тут, в Україні, особливий, «український» менталітет. І якщо говорити про відображення цього менталітету в рамках розглянутого мною аспекту, то причини приховування прізвища, на мій погляд, такі:
Страх. Страх, щеплений радянським часом. «А чому це я повинен розкривати своє прізвище? А раптом ти з податкової? З КДБ? Ще звідкись? А раптом щось не так? А навіщо я буду називати своє прізвище? Саш - багато, а Саша Петренко - один (у всякому разі, знайти Сашу Петренко набагато легше, ніж просто Сашу) ».
Селянське минуле: «Ганка, третя хата вид села ...», «Микола-коваль», «Петро-свинопас» ...
Бажання побільше приховати, поменше розповісти. Говорячи грубо, отака українська хітрожопие ...
Він горе називати своє прізвище. Можливо, йде від красивих і звучних українських прізвищ таких, як: Перемішайборщ, Недоплюньдостелі, Недоріжсвіня.
Що в результаті? Висновок такий: український народ боязкий, відсталий, потайний і сором'язливий.
Пропоную всім, хто зі мною згоден, вибрати один з наступних варіантів:
Варіант 1. Вибрати для проживання іншу країну і виїхати туди.
Варіант 2. Пристосуватися до життя в цій країні. Пам'ятаєте анекдот про черв'ячків? Черв'ячок-синок питає у черв'яка-тата: "Пап, а, тат, а чому інші черв'ячки живуть у різних полуничках, яблучках, вершках, а ми живемо в купі гною?" Папа відповідає: "Батьківщину, синку, не вибирають".
Варіант 3. Зробити революцію і змінити життя в цій країні.
А ви вибираєте який варіант?
