«Боюся історичних романів ...»

Автор: Іван Смирнов

Письменник з Ярославля, учасник Великої Вітчизняної війни Іван Олексійович Смирнов надіслав до редакції свої роздуми про трилогії Валерія Замислова «Свята Русь» («Князь Василько», «Княгиня Марія», «Полководець Дмитро»), що вийшла в Ярославлі у видавництві «Лія». Мова не стільки навіть про історичну достовірність (тут претензіям немає числа), скільки про літературні якостях твору. Не маючи можливості опублікувати ці нотатки повністю (в основному вони присвячені переказу романів), знайомимо читачів з найцікавішими уривками.

Побачивши в черговому номері «Современника» історичний роман «Олексій Одноріг», Іван Сергійович Тургенєв писав видавцям журналу І. І. Панаеву і Н. А. Некрасову: «Я так боюся історичних російських романів, я так мало вірю в можливість їх тепер, що я ніяк не в змозі примусити себе читати «Одноріг» ».

Тургенєв спасував перед одним романом. А сьогоднішньому читачеві запропоновані одразу три. Написав їх живе в Ростові Великому Валерій Задумів. Про це зайве зауважити, бо багато подій в трилогії розвиваються на ростовської землі ...

Князь Василько, який народився в 1209 році, вже в 1221-му, за запевненням автора, «щоб прикрити зі сходу Русь від булгарських набігів, заснував на Волзі ... могутню фортецю Нижній Новгород». Каюсь, задумався над цим твердженням, заглянув в інші джерела і з'ясував, що фортеця ту заснована не Василько, а нелюбимий Замислова великий князь володимирський Юрій Всеволодович.

У 1238 році російські дружини зустрілися з військами монголів на берегах ярославської річки Сить. Тяжко поранений, Василько потрапив у полон. Сам Батий наказав зберегти йому життя, якщо він прийме мусульманську віру, перейде до завойовників на службу, і навіть обіцяв щедро винагородити. Але Василько заявив мурзи Бурунді: «Я не боюся смерті. Життя дає один тільки Бог, а віднімає всяка гадина. Однак знай, ханський ублюдок, що божа кара не мине жодного поганого, який підняв на православної людини меч. І тобі не довго жити, виродок сатани ».

Сумніваюся, що один з найосвіченіших руських князів міг так говорити. У 1942 році Дмитро Кедрин написав невелику поему «Князь Василько Ростовський», яка закінчувалася такою відповіддю князя мучителя:

- Чи не вимоюсь водою,

І тканини не утрусь,

А нинішній бідою

Згуртується наша Русь!

Згуртується Русь і вийме

Єдиний меч. Тоді

Подібно диму, згине,

Батий, твоя орда!

Сама Сітская битва, на мій погляд, місцями описана спрощено, примітивно: «Богатирствовал Лазутка скитників. Від важкого, кріжатого меча Лазутко летіли бусурманські голови ». А ось і князь Василько: «Ніби живої води ковтнув, з такою люттю обрушився на татар, що його богатирський меч вирубував вулиці в ординський війську». Чи не нагадує це казку про богатирів? ..

Друга книга трилогії - «Княгиня Марія». Видавництво попереджав: на думку академіка Д. С. Лихачова та багатьох видатних істориків і вчених Росії і Заходу, княгиня Марія була найосвіченішою жінкою Середньовіччя. Що не прочитати таку книгу? Тим більше що її героїня є ... автором «Слова о полку Ігоревім»! Задумів так і пише: «Силу Галицького князівства, його боротьбу з половцями і оборону російськими Дунаю змалювала княгиня Марія у своєму« Слові о полку Ігоревім »». Не один століття дослідники безуспішно шукають автора великої поеми - а Валерій Задумів узяв та знайшов.

Академік Лихачов вважав, що «Слово ...» «не могло бути написано пізніше 1187». Княгиня Марія народилася в 1210 році. Виходить, вона написала «Слово о полку Ігоревім» майже за чверть століття до своєї появи на світ?

За святу Русь загинув князь Василько. За неї прийняв муки батько Марії, Михайло Всеволодович Чернігівський. Перед входом до намету Батия він відмовився йти крізь палахкотить вогонь і кланятися монгольським кумирам, заявивши: «Вже краще смерть, ніж зраджувати віру православну». А ось відповідь юного купця Васютке скитників німецькому лицареві: «Навіть під лютої тортурами я не зраджу святу Русь і не прийму католицьку віру». Відповідають - ніби з папірця, написаної однією рукою ...

Трилогію відкриває «Слово про автора». Великим шрифтом виділено: Валерій Задумів є «письменником і соціологом світового значення, обогатившим людство», він склав таке, що «навряд чи вдалося б Буніну і Горькому». Двічі підкреслюється, що він є почесним академіком МАПН (Міжнародної академії психологічних наук - знаєте таку?). Видавництво не посоромився відтворити думку місцевої газети: у письменника «попереду - безсмертя». Нарешті, воно переконує автора: «Ваш мова - диво, криниця істинно російської мови! Ви - справжній чарівник слова ».

Мова ... З перших сторінок оповідання «чарівник слова» пише нудно і невиразно. Княжичеві не виповнилося чотирьох років, а йому вустами дядьки Єремєєв читається довжелезна повчальна лекція: «Звідси висновок, княжич: загальне невдоволення йде від худого виконання законів і неправедних суддів. Будь-якому государю треба знати, що він не може бути любимо без суворого і правого правосуддя, і що народ за хижість суддів ненавидить царя, самого добродушного і милосердного ... »

На сторінках трилогії набридливо миготить слово «кой» замість звичного «який»: «Усобиця розгорілася між братом Андрія Боголюбського Всеволодом, якому присягнули володимирці і переяславці, і старшим племінником Мстиславом, за якого знову встали ростовці» ... Читаєш і думаєш: на кой стільки « Коев »? Не менш привільно тут слову «зело». Ще письменник любить «пару»: «У парній прістяжной упряжі ... парна дишлові упряж - дві пари постромок, дві пари віжок». Миготять пара років, цибулин, хвилин, доган, патронів, навіть «пара мужиків» (шановний академік, це вже мужеложество!) ... І невже автор не відчуває незручності в поєднанні «троє дівчат»? По частині мови в книзі можна зустріти саме різне: наприклад, «сушені сухарі» або таку красиво звучить приказку: «Не хвалися ідучи на рать, а хвалися з раті идучи».

Задумів щедро використовує розмовну мову, постачаючи слова примітками. Чи треба пояснювати сучасному читачеві, що таке «харчі», «начиння», «до зарізу» - про те розмова отдельний- гірше, що інші пояснення просто безглуздість. У романі «Князь Василько» тур - це дикий кабан, а в «Княгині Марії» - дикий бик. Журавель у Замислова - це колодязь (заглянув б до Далю: журавель - очеп, важіль для підйому тяжкості, води).

Здивував мене Валерій Олександрович і такою фразою: «На Русі існував звичай: перш ніж подружжю зайнятися коханням, ікони закривали занавесью». Звичай, може, й існував, а ось слів цих вульгарних в старовину точно не було.

З часу листи Тургенєва видавцям «Современника» пройшло півтора сторіччя. Але мимоволі повертаєшся до думки про неможливість історичних романів в пору, коли поняття правди стало для багатьох умовним.

Журнал «Батьківщина», «2, 2005.