Михайло Ісаковський: хто з радянських поетів самий «застільний»?
19 січня 1900, 110 років тому, в селі Глотовка (нині Смоленської області) в селянській родині Василя Ісаковського народився син, названий Михайлом. Він був дванадцятою дитиною в сім'ї, а всього з 13 дітей вижило тільки п'ятеро. Його дитинство мало чим відрізнялося від ранніх років більшості російських дітлахів. З малих років важкий безпросвітний працю, починаючи з ранньої весни і закінчуючи пізньою осінню. Лише взимку, коли у важкому селянській праці наступав невелику перерву (працювали в основному вдома, ремонтуючи знаряддя праці до весни), у дітей з'являлася хоч якась можливість вчитися. У цей час, часто по снігу, маленький Міша бігав до дячка місцевої церковки, який вчив його грамоти.
Хлопчисько схоплював все на льоту, і незабаром попросився в гімназію, що на ті часи для селянських дітей здавалося великою розкішшю. І тим не менше батьки «нашкребли» трохи грошей для того, щоб син продовжив освіту. Треба сказати, що допитливий хлопчина зацікавив вчителів, і одна з педагогів навіть вислала в Глотівка комплект підручників за 1-3 класи гімназії, за якими Михайло навчався вдома сам.
Сприяв самоосвіти і той факт, що Василь Назарович влаштувався листоношею в сусідньому селі і час від часу привозив синові газети і журнали. До 1913 року Михайло став самим грамотним у селі і до нього часто приходили неписьменні односельці, яким він писав листи. Вони виходили дуже грунтовними, правильними і, що більш за все подобалося людям, «жалісливими». У XXI столітті для таких листів і статей придумали такий термін - «душастікі».
І хоча його навчання тривало дуже недовго (в Першу світову війну від продовження навчання довелося відмовитися через відсутність коштів), але перший же рік навчання став для Михайла вирішальним, основним. Справа в тому, що хлопчик захопився мовою есперанто. Під час літніх канікул він працював не розгинаючись, але накопичив трохи грошей і виписав щомісячний журнал «La ondo de Esperanto» («Хвиля Есперанто»). Його особливо заінтригували вірші, написані по-есперантського. Більш того, 14-річний хлопчик не посоромився написати два листи: у Францію та Італію, незнайомцям, які хотіли листуватися з кимось на мові есперанто.
Першою відповіла француженка, яка прислала в конверті засушений квітку. Це був її улюблена квітка, і вона хотіла поділитися ним з російським незнайомцем. З Італії прийшла листівка від сеньйора, який був композитором і прислав хлопчикові свої ноти. Михайло дуже зацікавився цією мелодією і спробував написати на неї вірші. Сподобалися або не сподобалися вони його респонденту, Исаковский так і не дізнався: другого листа з Італії так і не прийшло. Але саме в 1914 році під впливом есперанто Михайло написав першу майже професійне вірш - «Прохання солдата», яке було опубліковано в московській газеті «Новина». До речі, автор не посилав вірш в газету, за нього це зробив хтось із вчителів.
Якою була ця рання поезія Ісаковського? Ось один з віршів:
Все зникло, сховалося за сосновим бором:
Річка швидкоплинна, зарості солов'їна,
Широчінь полів раздольная - не скинути поглядом ;
І вона - хороша, близька, кохана.
Серце самотнє тихим смутком стислося:
Щось забуто, щось не доказати,
Щось незабутнє без мене залишилося,
Що з моєю життям світлою ниткою пов'язано.
Звичайно, деякі вчителі намагалися підтримати талановитого учня, іноді навіть матеріально. З іншого боку, були й такі, хто не поділяв цих поглядів, зокрема, учитель словесності постійно обсмикував юного поета і робив все для того, щоб повернути його з небес на грішну землю. Але підліток завзято писав вірші ...
Весна 1918 ледь не виявилася останньою в житті молодого поета. У країні йшла Громадянська війна, панував голод. Селяни Глотівка відправили Михайла Ісаковського, як самого грамотного, удвох з товаришем Филимоном Титовим на пошуки хліба. Його було потрібно привезти, по можливості, цілий вагон. Але цього зробити не вдалося. Більше того, одного разу друзі потрапили в руки білогвардійців. Їх посадили у в'язницю і засудили до розстрілу. На щастя, в ту ж ніч червоногвардійці вибили козаків з села і звільнили заарештованих.
Два військових року Исаковский пропрацював у повітовій газеті в Єльня, потім його перевели в Смоленськ, в обласну газету «Робочий шлях». Саме тут він і розкрився як поет, випустивши свої перші віршовані збірки.
До Москви Михайло Васильович приїхав в 1931 році вже цілком відбувся людиною. Його поезію «призьби» часто порівнювали з есенинской. Исаковский дуже ображався, але фактично до кінця днів залишився поетом, чиї пісні стали фактично «народними». І якщо підрахувати, чиї пісні за столом звучать найчастіше, напевно, це буде саме Исаковский.
Не варто забувати, що саме він став родоначальником нової смоленської поетичної школи, яка крім усіх інших дала нам і Олександра Твардовського. Саме Исаковский в бутність редактором газети підтримав юного Олександра. Хоча, чого гріха таїти, перебувало чимало поетів, які дорікали його в зайвій обережності. В кінці 20-х початку 30-х років в радянських селах було кілька хвиль змін, у тому числі колективізація, розкуркулення. Боротьба була дуже напруженою: клас на клас. Але все це залишилося практично поза рамками творчості поета.
Погодьтеся, що вірш «У Ванюши НЕ пахана Пашенко» хоча й драматично за сюжетом, але всього лише один «мазок» з життя села кінця 20-х років:
У Ванюши НЕ пахана Пашенко, -
Закрутила Ванюшу Наташенька.
Що не день - у зеленого ялинника
Він зустрічається з дочкою мельника.
Обсипає він дівчину ласками,
Ублажає красивими казками,
Розважає її розмовами
Про любов та про різні сторони.
А в селі, біля колодязів, як водиться,
Де дозвільні кумасі сходяться,
Все вже вирішено остаточно:
Мовляв, хлопець і справді заманливий,
Мовляв, весілля передбачається знатна ...
А на ділі - сталося зворотне.
Засіданнях в комірці призначили,
Ваньке догану прімастачілі,
Припаяли йому навіювання,
Що увійшов з кулаком в зносин,
Що в червневу опівночі синю
Скривив комсомольську лінію.
Прісмолілі йому, прімастачілі,
У протоколах про все позначили:
Не ходи на чужу околицю,
Чи не зарісь на куркульську світлицю!
Бідні Ванюша і Наташенька! Тверда державна лінія проорала їхні долі ...
Я не схильний поділяти позицію критиків: поетична середовище дуже різнорідна, її можна порівняти з симфонічним оркестром, який складається з безлічі музичних інструментів, але кожен веде свою партію. І ніякої бубон не замінить контрабас. Михайло Васильович твердо дотримувався «народної лірики» і в цьому дуже досяг успіху.
На заході ходить хлопець
Біля будинку мого,
Поморгайте мені очима
І не скаже нічого.
І хто його знає,
Чого він моргає.
Як прийду я на гуляння,
Він танцює і співає,
А попрощаємося біля хвіртки ;
Відвернеться і зітхне.
І хто його знає,
Чого він зітхає.
Я запитала: «Що невеселий?
Іль не радує житье? »
«Втратив я, - відповідає, ;
Серце бідне своє ».
І хто його знає,
Навіщо він втрачає.
А вчора надіслав поштою
Два загадкових листа:
У кожному рядку - тільки точки, ;
Здогадайся, мовляв, сама.
І хто його знає,
На що натякає.
Я розгадувати не стала, ;
Не сподівайся і не чекай, ;
Тільки серце чомусь
Солодко тануло в грудях.
І хто його знає,
Чого воно тане.
Цей вірш 1938, яке досі люди виросли в СРСР із задоволенням співають. У тому ж році з'явилася і знаменита «Катюша». А з початком Великої Вітчизняної війни Михайло Ісаковський створює цілу розсип віршів, які стали улюбленими. Це і «До побачення міста і хати», і всенародний «Вогник», і «В прифронтовому лісі», яке поет присвятив дружині Лідії. Ця пісня в популярності змагалася з «Огоньком».
Особисто для мене знайомство з творчістю Ісаковського почалося з вірша «Вороги спалили рідну хату», написану поетом в переможному 1945 році.
Вороги спалили рідну хату,
Погубили всю його сім'ю.
Куди ж тепер іти солдату,
Кому нести печаль свою?
Пішов солдат в глибокому горі
На перехрестя двох доріг,
Знайшов солдатів в широкому полі
Травою зарослий горбок.
Варто солдатів - і немов грудки
Застрягли в горлі у нього.
Сказав солдат: «Зустрічай, Параска,
Героя - чоловіка свого.
Готуй для гостя угощенье,
Накрий в хаті широкий стіл, ;
Свій день, своє свято Повернення
До тебе я святкувати прийшов ... »
Ніхто солдатові не відповів,
Ніхто його не зустрів,
І тільки теплий літній вітер
Траву могильну качав.
Зітхнув солдат, ремінь поправив,
Розкрив мішок похідний свій,
Пляшку гірку поставив
На сірий камінь гробової.
«Не осуджуй мене, Парасковія,
Що я прийшов до тебе такий:
Хотів я випити за здоров'я,
А повинен пити за упокій.
Зійдуться знову друзі, подружки,
Але не зійтися навіки нам ... »
І пив солдатів з мідного кухля
Вино з сумом навпіл.
Він пив - солдат, слуга народу,
І з болем у серці говорив:
«Я йшов до тебе чотири роки,
Я три держави підкорив ... »
Хмелів солдатів, сльоза котилася,
Сльоза нездійснених надій,
І на грудях його світилася
Медаль за місто Будапешт.
Це була середина 60-х років, і я добре пам'ятаю, як плакали дорослі, коли чули цю пісню у виконанні Марка Бернеса. Тоді я припустити не міг, що ця пісня мала раніше інша назва «Парасковія», і відразу після першого виконання була заборонена на довгі півтора десятка років. А ще ці вірші дуже автобіографічні - рідне село Ісаковського фашисти зрівняли з землею. Частина коштів від отриманої в 1943 році Сталінської премії Михайло Васильович направив на будівництво клубу в рідних місцях.
І друга пісня, яка мені дуже дорога - це «Самотня гармонь».
Знову завмерло все до світанку -
Двері не рипнуть, що не спалахне вогонь.
Тільки чути - на вулиці десь
Самотня бродить гармонь:
Те піде на поля, за ворота,
То назад повернеться знову,
Немов шукає в пітьмі когось
І не може ніяк відшукати.
Віє з поля нічна прохолода,
З яблунь колір облітає густий ...
Ти признайся - кого тобі треба,
Ти скажи, гармоніст молодий.
Може статися, вона - недалекому,
Та не знає - її ти чекаєш ...
Що ж ти бродиш всю ніч самотньо,
Що ж ти дівчатам спати не даєш ?!
До речі, вона написана в тому ж, 1945 році. А коли в десятирічному віці я поступив в перший клас музичної школи, то пісня «Самотня гармонь» була, мабуть, перша, яку я виконав більш менш «впізнається». І хай не на гармоні, але на баяні.
А скільки ще пісень звучать за святковим столом? «Яким ти був, таким ти залишився», «Ой, тумани мої - растумани», «Ой цвіте калина ...», «Почуй мене, хороша», «Летять перелітні птахи» та інші.
Далеко не всі знають два факти з життя Ісаковського. По-перше, він був прекрасним перекладачем, перекладаючи, що цілком передбачувано, українських і білоруських поетів, але що розуму незбагненно - угорських. Справа в тому, що угорська мова один з найскладніших. А, по-друге, в останні роки Михайло Васильович мучився дуже жорстокими болями в хребті, спав на голих дошках - тільки так вдавалося заснути.
У 1970 році на честь 70-річчя поетові присвоїли звання Герой Соціалістичної праці. А через трохи більше трьох років, 20 липня 1973, Михайло Ісаковський помер. Він похований на Новодівичому кладовищі.
З тих пір пройшло 37 років. Але його вірші живуть і будуть жити. Принаймні до тих пір, поки живі люди, народжені в СРСР.
