Хто така Черубина де Габріак, або Віртуальна реальність початку ХХ століття

«Сірий морок безпритульної,

Серце - горче. Я одна,

Я одна з іспанською лютень

біля вікна.

Спускають його краплі, б'ють куранти,

В'януть троянди на столах.

Блідий лик хворий інфанти

в дзеркалах.

Відгомін пісеньки толедської

Мені співає з темряви.

Голос ніжний, голос дитячий ...

де ж ти.

Книг непотрібних фоліанти,

Гілки парку на склі ...

Блідий лик хворий інфанти

в сірій імлі ».

«У 1909 році редакція нового символістського журналу« Аполлон »отримала вірші від таємничого автора по імені Черубина де Габріак. Вірші описували католицьку Іспанію часу інквізиції, лицарство і війни хрестоносців, вражаючу красу поетеси, її аристократичне походження, фанатичний католицизм, містицизм, духовні страждання, відверту чуттєвість і демонічну гордість.

Черубина де Габріак справила таке враження на редакторів, що вони повірили в неї і вітали як «нову поетесу» і «поетесу майбутнього», яку очікував російський модернізм. Інокентій Анненський побачив у ній «Майбутню жінку». «Байрон в жіночому образі, але навіть без кульгавості», - написала про неї Марина Цвєтаєва пізніше, розмірковуючи про авторське образі Черубіни ... вересня-листопад 1909 року в російській літературі стали, за словами Цвєтаєвої, епохою Черубіни ». (Маріанна Ланда)

«Ці руки зі мною неприступно

Средь нічної тиші моїх мрій,

Як відрадно, як солодко-злочинно

Обвивати їх гірляндами троянд.

Я цілу божественних ліній

На долонях священний візерунок ...

(Заспівує далеких Ерінній

В глибині загрозливий хор.)

Як люблю ці тонкі кисті

І нігтів подовжених емаль,

О, засмага цих рук золотистий,

Чим Ліванських полудня печаль.

Ці руки, як гнучкі грона,

Всі сяють у каменях дорогих.

Але залишили гострі цвяхи

Трохи помітні знаки на них ».

Черубіной була містично налаштована поетеса Єлизавета Дмитрієва, викладачка гімназії, яка вивчала іспанську середньовічну літературу в Сорбонні. У житті Дмитрієва була красунею, кульгала від народження, але все ж багато знаходили її привабливою. У Е.Д. були романтичні стосунки з Волошиним і Гумільовим, і обидва свого часу просили її руки. Коктебель, петербурзький салон В'ячеслава Іванова «Вежа» - були тоді місцями проживання цих поетів. Максиміліан Волошин і запропонував Дмитрієвої потай від усіх цю містифікацію, і став її співавтором.

«Лише раз один, як папороть, я

Кольором вогнем весняної, п'яної вночі ...

Прийди за мною до лісового осередком,

У заклятий круг, прийди, зірви мене!

Люби мене! Я всім тобі близька.

О, поступися моєї любовної псуванню,

Я, як мигдаль, смертельна і гірка,

Ніжніше, ніж смерть, оманливе і горче ».

Успіх Черубіни був колосальним. Ахматова згадувала, що в ці роки в російській літературі гостро відчувалася вакантність місця «першої» поетеси, яке незабаром на короткий час і зайняла Черубина, щоб потім поступитися Ахматової і Цвєтаєвої. Маковський, редактор журналу «Аполлон», отримував розумні, тонкі, вишукані листи, перекладені сухими травами і квітами. Ніхто не бачив прекрасну іспанку, наполовину російську за походженням, але все могли малювати собі портрет своєї мрії.

«Я - в істомляющей посиланням

У цих проклятих стінах.

Сині, ніжні жилки

Б'ються на блідих руках.

Перебираю я четкі;

Серце - як гірський мигдаль.

За палітуркою решітки

Димчастий плаче кришталь.

Навіть Ронсара сонети

Чи не розімкнули мені смуток.

Все, що сказали поети,

Знаю давно напам'ять.

Темряви НЕ відженеш сумної

Знаком святого хреста.

А у принцеси опальної

Відняли навіть блазня ».

Падіння нової літературної зірки відбулося так само стрімко, як і її появу. Псевдонім вдалося розкрити, і за ним виявилася жінка, яка не відповідала екзальтованим естетичним очікуванням літературної публіки. І тоді раптово вірші, які користувалися безумовним успіхом навіть у таких вимогливих літературних суддів як І. Анненський, раптом втратили цінність. Скандал супроводити дуеллю Волошина та Гумільова.

Культ Черубіни розбився вщент, і натомість з'явилася не менше пристрасна критика. Засуджувалася і її зовнішність, і вірші як вторинні, наслідувальні або навіть не нею написані. Більше всіх обманутий Маковський писав про Дмитрієвої, як про страшну химері, що встала перед ним замість прекрасної Черубіни, в яку він був закоханий.

Разблаченіе стало сильним ударом для Дмитрієвої. Вона розлучилася з літературними колами і надовго залишила поезію. Сучасники, і в більш пізній час літературознавці, стали вважати творчість Черубіни другорядним по відношенню до літературного скандалу навколо її імені. Ім'я Черубіни де Габріак на довгий час було забуто, і тільки в останні десять років з'явилися публікації її віршів і життєпису.

«Вранці меркне говір бальний ...

Я - одна ... Співає цвіркун ...

На нозі моїй кришталевий

Черевичок.

Шлях, заповіданий мені з дитинства, -

Жити одним минулим сном.

Слави жалюгідне спадщину ...

За вікном

Чужих тіней мільйони,

Сірих будівель довгий ряд,

І лахміття Сандрільони -

Мій наряд ».

А з Черубіной - вийшло сумно, але ж життя справедливості і не обіцяла. У тій історії збіглося багато різних обставин. Що ж стосується суддів - Анненський, наприклад, до викриття Черубіни не дожив. До речі, серед віршів її були і досить претензійні:

«З моєю царственої мрією

Одна блукаю по цілому світові,

З мої презреньем до життя, що гине,

З моєю гіркою красою.

Царицею примарного трону

Мене поставила доля ...

Вінчає гордий вигин чола

Червінців кіс моїх корона ... »

Так, думка перша після історії про Черубіна - не можна, не можна розкривати інкогніто. Казка скінчиться, обнажатся куліси, оксамит виявиться рядниною, діаманти - пляшковими скельцями. Думка друга - чи варто поширювати мораль цієї історії на віртуальність взагалі? Тут мова йде про свідому містифікації, коли людина одягав чужий наряд, а карнавалу оголошено не було. У вже звичному нам віртуалі люди рідко можуть довго і всерйоз підтримувати різко відрізняється від справжнього образ, частіше вони або такі, які є, або неусвідомлено себе прикрашають ...

А в історії з Черубіной багато хто, особливо ті, кого вона зачепила особисто, відчули себе ображеними. Неважко уявити (і десь я про це читала), що Дмитрієва показувала Волошину листи, які писав Черубіна зачарований Маковський. Той цілком міг допустити, що і відповіді вони, хихикаючи, складали разом. І взагалі - у суспільства вкрали ідеал, а воно до світових воєн і революцій було набагато наївні і восторженнее, ніж зараз.

У будь-якому разі, її літературна доля на цьому не закінчилася. Дмитрієва вийшла заміж, серйозно захопилася теософією і антропософією, займалася в Мюнхені у Рудольфа Штейнера, а через кілька років повернулася до віршів. У 20-ті роки писала разом з Маршака п'єси для дитячого театру, займалася перекладами, зустріла свого майбутнього бібліографа Є.Я. Архіппова, який зібрав і видав всю її творчість. Від радянської влади Дмитрієва-Васильєва постраждала вже за антропософію, її заарештували і вислали з Петрограда. А незадовго до смерті, живучи в Ташкенті, вона створила ще одну містифікацію - написала цикл віршів «Будиночок під грушевим деревом» - від імені вигаданого засланця китайського поета Лі Сян Цзи.

«На столі синій-зелений букет

Пір'я павиних ...

Може, я залишуся на багато, багато років

Тут у пустелі ...

«Якщо ти наступив на іній,

Значить, близький і міцний лід ».

Що має прийти, то прийде ».