» » Чи варто боятися бомжів? Частина 2

Чи варто боятися бомжів? Частина 2

Фото - Чи варто боятися бомжів? Частина 2

У нас був один товариш вельми авантюрного складу характеру. Він-то і запропонував нам вивести бомжів на білий світ, та розпитати суворо. Нібито ми з Особливої Відділу - по контролю за чисельністю і народжуваністю бомжів. На тому й порішили. Так була підготовлена друга експедиція в лоно древньої цивілізації.

Стояти на місці, шухер, міліція!

На цей раз ми діяли суворо. Відсунули полог і засліпили всіх, хто за ним був, променями кишенькових ліхтариків. Після чого владними голосами запропонували пройти наверх. Останньою виходила дама. Я галантно подав їй руку на крутий металевій драбині. Не знаю, яким складом вона опрацювала свої долоні - руки я не міг відмити три дні.

Вони були дуже симпатичні. На питання, хто вони такі і чому бомжують, відповідали вкрай невиразно. За розповідями одного виходило, що він і зовсім має свою квартиру в Сонячному. Напевно, в підвалі йому здалося тепліше.

Цей бомж запам'ятався і сподобався всім - на ньому, крім іншого, було відразу дві пари окулярів. «А це, щоб краще бачити тебе, внучка!» - Згадувалися чомусь слова з казки.

«Перевірки» нам сподобалися - ми стали проводити їх регулярно. Так ми відстежували ротацію бомжів. Вони то зникали, то з'являлися, то пили десять днів поспіль без закуски, а то й варили суп з підвернулася дворняжки. Та сама «ароматнорукая» бомжиха намагалася навіть пригостити мене ліверної ковбасою. Я ввічливо відмовився.

З'являлися нові типажі: художник з Таганрога, будівельник з Челябінська, хлопчина з села, що косить від військкомату. Незмінним залишався лише Вітя - той самий, в подвійних окулярах.

Одного разу нам довелося суворо втрутитися - коли бомжі вирішили не на жарт щільно повечеряти. Породистої вівчаркою з нашийником. Ми і зовсім-то цього корейського захоплення не поділяли, а вже тут і поготів наші погляди розійшлися. Собаку довелося відняти.

Вовк в овечій шкурі

Наш улюблений Вітя став плутатися в «свідченнях». Він називав себе різними іменами, то знімав окуляри, то одягав лише одну пару. Навіщо він це робив, одному Богу було відомо. Адже ми не вимагали від нього документів, не виганяли його з підвалу.

Найцікавіше полягало в тому, що ми взагалі ніяк не представлялися. Просто говорили суворо: «На вихід, громадяни!» І вони йшли, як покірні овечки. А нам було цікаво. І подобалася ця своєрідна гра. Часто ми розмовляли з ними на предмет «як погано бомжувати, треба щось робити».

І ось наш товариш став заграватися. У Єжова, чи що вирішив пограти. Він щодня напирав на бідного Вітю, вимагаючи від нього правди і тільки правди. Він знімав з нього окуляри, довго й уважно дивився в його окосевшіе очі, вишукуючи там істину. Але «істина десь поруч», як свідчить епіграф відомого телесеріалу. Тому ми вирішили пожартувати над нашим «слідчим».

Я відшукав у шафі старовинний кожушок, вивернув його навиворіт (щоб був страшніше), одягнув чудовий вовняний «півник» з написом «Спорт» і відкопав тріснуті окуляри в роговій оправі. Гримували мене всім скопом. Особа намазали сажею, шапочку наділи криво, а воріт підняли. Та ще й порадили голову в плечі втискати. «Аж надто у тебе морда сита», - сказали друзі.

І я пішов у підвал. Страшненько було одному йти. Але нічого - бомжі прийняли мене легко. Мене не впізнали - запропонували місце на лежанці, розпитали хто я і звідки. У мене навіть легенда була - ніби я з села, а тут на заробітках, житла поки не знайшов.

І що дивно - регулярного Віті не було! І так і потрібно було за планом. А план був у наступному: прикинутися Вітею, сховатися в його звичайному місці (за трубою) і чекати «слідчого» разом з хлопцями. А коли той пристане з розпитуваннями, труснути його за грудки, та послати подалі громовим басом. Так воно і вийшло б, та друг дізнався моє обличчя навіть у темряві під шаром сажі. Чим був шокований не менше, аніж передбачуваним хапання за комір.

Ось так і вийшло, що ті, хто в оповіданнях добропорядних громадян постає соціально небезпечним елементом, частенько сам потребує захисту. А вже про агресію і говорити не доводиться.

Незабаром нашу цікавість подост і ми залишили людей без певного місця проживання в спокої. Та воно й на краще. Ми зрозуміли, що пропагандою від них нічого не доб'єшся - це ціла ідеологія, спосіб життя. Справа навіть не в тому, що їм нікуди податися, просто так легше, так вільніше, так нікому і нічого не винен.

Бомжі були і будуть завжди - від єгипетських пірамід до сучасних хмарочосів. І завжди будуть знаходитися ті, хто буде намагатися їх змінити.