Як все життя прожити за чужим паспортом

Ця історія трапилася в середині п'ятдесятих років. Помер Сталін, і колгоспникам дозволили отримати паспорти.

Іван Кожухов жив у глухий архангельській селі, в тридцяти кілометрах від районного центру. Івану давно хотілося отримати паспорт. Не те що б він бажав втекти з села. Ні, Іван звик до своєї розміреного життя. Конюхом він працював у колгоспі. Але сама можливість виїхати в місто і влаштуватися там, приміром, кочегаром, а може і теслею на ремстройучасток, його дуже навіть приваблювала. Стояла рання осінь. Дорогу розмило, і в місто було пробратися, але допоміг випадок. Голови колгоспу викликали на партгоспактив, підводити проміжні підсумки збиральної кампанії. Хоча підводь їх або не підводить, один хрін, що в колгоспі виробляли, то самі й споживали. Чи то через те, що доріг не було, чи то виробляли кіт наплакав, то нам не відомо. Давно це було. Голова велів Івану заперечує свого особистого коня по кличці Борман, взяв три літри самогонки, банку солоних рижиків для частування членів активу після наради і вони відправилися вранці в райцентр.

Поспішали не сильно і через п'ять годин були на центральній площі біля будівлі райкому. Голова, взявши гостинці, відправився досипати в зал наради, а Іван, прив'язавши коня до паркану, пішов в ательє фотографуватися на паспорт. Ніяковів небагато. Раптом не вийде. Дівчина - фотограф посадила його на табуретку і включила дуже яскраве світло. Кожкхов заплющив очі і засовався від несподіванки.

- Чоловік, що ви сіпаєтеся, немов німець під Сталінградом. Сядьте прямо і дивіться в об'єктив.

- "Сувора", - Вирішив Іван. Він, як і всі сільські жителі, побоювався начальства. В цей час апарат клацнув, спалах фиркнула. Іван моргнув і тихесенько матюгнулся.

- Все, прийдете через три дні, - дівчина вимкнула світло, - Наступний!

- "Через три дні ні як не зможу", - Подумав Кожухов, але промовчав. Життя навчило його не висовуватися.

До вечора, зануривши у віз голови колгоспу, якого до того моменту вже зняли за повний розвал роботи, Іван стьобнув коня, - Пшел, Борман, як би нам на вовків не нарватися, - і вони вирушили додому.

Ні через три дні, ні через місяць Іван в райцентр так і не вирвався. Дорогу зовсім розвезло, в колгоспі настало повне безвладдя. Нового голову призначили, але щось він ніяк не міг доїхати. Старий голова пив гірку. Іван щодня ходив на стайню, годував Бормана, інших коней в колгоспі не було, і думав про паспорт. Отримає його і, точно, в місто з Настею. Настю Іван любив, мало, що прожив з нею десять років.

Морози вдарили тільки до кінця листопада. Дорога встала, і Іван почав збиратися в райцентр. Пішов пішки, дістався за ті ж п'ять годин.

- Що на Борманн, що пеходралом, один чорт, - здивувався Іван. Знайомої дівчини-фотографа в ательє не було. На її місці сиділа літня жінка й холодно куталась в хустку. У приміщенні була не топлено. Кожухов простягнув жінці квитанцію.

- Ти б ще пізніше прийшов. Еко моду взяли по два місяці замовлення не забирати. Іди шукай сам свою фізіономію.

Іван порився в шухлядці з написом "Фото на паспорт", Але себе не виявив. Намагаючись не сердити приймальниці, боязко сказав:

- Здається, не вийшов я. Видать, морда широка, в фотокартку не влізла.

Жінка підійшла і пошукала сама, звіряючи кожну фотографію з оригіналом:

- Так, ні тебе, мужик. Схоже, спер хтось. Що робити будемо?

- Вам видніше, ви міська, - Іван дістав кисет і став скручувати цигарку.

- Ти мені покури ще тут, - пріємщица задумалась. Знаєш, що. У мене є фотографії незатребувані. Ти вибери будь-яку, яка подобається.

- Ти, що, тітка, здуріла. Як же я чужу морду в свій паспорт поставлю?

- А інакше ти взагалі собі в паспорт нічого не поставиш. Так і будеш все життя в колгоспі г-но місити.

Іван задумався. Жінка з одного боку була права. Коли ще в райцентр виберешся, а паспорт був потрібен прямо зараз. З іншого боку - боязно.

- А була не була, - давай свої фотки.

- На, вибирай будь-яку. Тільки не жіночу. Жіночу фотку тобі точно не наклеять.

Іван перебрав фотографії та вибрав мужика в костюмі і в краватці. У Івана зроду краватки не було, то-то Настена здивується.

- На, тітка, подивися. Начебто схожий.

- Схожий, схожий. Давай забирай і вимітайся. Закриватися буду. Корову пора доїти.

У паспортному столі на Івана навіть не глянули. Забрали фотографії, написане під диктовку заяву і веліли прийти через годину. Це був найстрашніший годину в житті Івана Кожухова. Він, раптово, усвідомив, що вперше пішов проти держави, проти першої у світі держави робітників і селян.

- Розстріл, менше не присудять. Настю шкода, діточок. Дурень я останній!

Але через годину, увійшовши в паспортний стіл, Іван з подивом побачив, як жінка у формі лейтенанта міліції простягнула йому заповітну темно-зелену книжечку.

- Б-дь, і тут бардак, - зрадів Іван і швидким, швидким кроком попрямував у бік рідного села.

***

На наступний ранок з'явився сусід, Сашка Окуліч.

- Ну, Вань, показуй документ офіційний.

Іван заліз у верхній ящик комода і дістав паспорт:

- На, Сашок, заздри.

- Красива грамота. Тільки от морда в краватці щось на тебе, Ваня, зовсім не схожа?

- Так, сусід, покладено. Органи наклеїли, значить так нашій державі треба.

- Да уж. У нас, що органи не наліплять, все на користь. Ні, правду, сусід, що за історія така.

Іван візьми і розкажи йому все, як було. Сашка уважно вислухав:

- Дружина-то знає?

- А то. Ще вчерась показав. Каже, що на паспорті я набагато симпатичніше.

- Дура. Не розуміє, що скоро візьмуть тебе під білі рученьки і "по тундрі, по залізниці ..."

- Не візьмуть.

- Це чому.

- Тому, сусід, що більше я цей паспорт нікому не покажу. І ти мовчи.

- Я, що. Я - могила. З іншого боку, твій батько, Василь Макарович, царство йому небесне, взагалі паспорта не мав. Ти маєш, але дефективний. А дітки твої, дай Бог, нормальні отримають, коли виростуть. Це, Іван - діалектика. Наука така. Ось, днями, пішов я до правління куму своєму в місто подзвонити. Він коли влітку гостював, телефон свій залишив. Мені мужик якийсь відповідає. Відчуваю по голосу, що випив. Я кажу, ти мені кума, Петра Сергійовича Кузьменкова, поклич. А він, немає тут такого. Я, як так ні! Він уперся: немає і все тут, каже, все списки мовляв перевірив. Я кажу, які, на хрін, списки, кума давай. А він єхидно так відповідає: Дурень, скажи спасибі, що немає тут твого кума. У морг ти потрапив міський.

Іван засміявся. Підійшла Настя:

- Іванко, баню топити будемо, чи як?

- Будемо, Настена, будемо. Зараз прийду, допоможу. Тільки от Холоденко понатаскаю. Сама сьогодні лазню не скутивай, а то вугор як минулого разу.

Сашка заздрісно клацнув язиком, дивлячись услід минає Насті:

- Везе тобі, сусід, таку жінку урвав. Ось я у війну був у Німеччині, так там мужики своїм бабам один день на тиждень призначають, наприклад, вівторок. А у нас - роздолля!

З сусідського городу заголосила Сашкина половина:

- Куди пропав, ірод проклятий. Хто худобу годувати буде! Наллє очиськами з ранку!

- Іду, іду, пилорама раздолбанная, - сусід швидко зник.

Іван вийшов у двір, присів на призьбу, скрутив самокрутку, із задоволенням затягнувся. Ранок був смурного, тихо падав сніг, але раптово виглянуло сонечко з-за хмаринки. Покуривши, Іван піднявся і пішов допомагати дружині топити баню. Йшов і думав над словами сусіда:

- Треба ж, у Німеччині, тільки по вівторках. Ось, капіталісти кляті, не дають людям пожити нормально ...

***

Далі життя пішло своєю чергою. Якось непомітно виросли діти. Старший - Микола поїхав вчитися в Ленінградську морехідку на штурмана. Потім, відпрацювавши молодим фахівцем на Біломорсько базі Богослов'я, перебрався до Мурманська. Влаштувався там на криголамний флот. Ходив спочатку на "Леніні", Потім перебрався на "Арктику". Дослужився до старшого помічника капітана.

Дочка, Варвара, теж не залишилася вдома. Вивчилася в Архангельську на вчительку, там і залишилася працювати. Іван все своє життя так і прожив у селі. Навіть у райцентр ніколи більше не вибирався. Паспорт свій він сховав у таємний скриньку комода і, стримавши свою обіцянку, нікому більше його не показував. Та й сам не дивився. Вийшовши на пенсію, Іван спорудив на горищі невелику майстерню. Плів з берести постоли, туеса для заїжджих туристів (Північ у ті роки був в моді). Тим і жив. Настя спочатку намагалася умовити чоловіка з'їздити хоча б до дітей, але потім махнула рукою, змирившись з його, як вона вважала, дивацтвами. Так разом з Іваном непомітно і постаріла. Діти щороку приїжджали в гості, радуючи строків своїми успіхами. Привозили онуків на літо.

Іван Кожухов дожив до 82 років. Помер він влітку, в задушливу червневу ніч у себе в майстерні. Помер тихо і непомітно, не гризучи хворобами бабусю Настю. Всі діти і внуки в цей час відпочивали в селі, так що нікого телеграмами викликати не довелося. Івана поховали біля церкви, в хорошому місці під берізкою. На кладовищі майже ніхто не плакав. Всі розуміли, що дідусеві прийшов час, як прийде воно рано чи пізно кожному з них. Потім, на поминках, провівши з частуванням мужиків, що копали могилу, спробувавши кутю, випивши не цокаючись по кілька чарок горілки і згадавши про нелегке життя діда Івана, потихеньку перейшли на життєві теми. Хто чим хворіє, очікування гарного врожаю та шкільні успіхи дітей хвилювали присутніх за столом. Бабуся Настя тихесенько піднялася і вийшла в свою кімнату. Перехрестившись, відкрила комод, знайшла потайною ящичок діда, про який знала, але ніколи в нього не заглядала, і дістала паспорт. Витерши пил і павутину, вона відкрила його і заплакала. На Настю з фотографії винувато дивився молодий ще Іван, і, здавалося, просив за щось пробачення.